Психологія і особливості малих груп, механізми формування малих груп

Практично все одно доводиться рахуватися з тим фактом, що мала група починається або з діади, або з тріади. На користь діади висловлюється досить великий об’єм досліджень, який називають теорією «діадної взаємодії». У ньому вибір діади як моделі малої групи має і більш принципове значення.

Застосування апарату математичної теорії ігор дозволяє на діаді програвати численні ситуації взаємодії. І хоча самі по собі запропоновані рішення становлять інтерес, їх обмеженість полягає саме в тому, що група ототожнюється з діадою, і припустимі у випадку побудови моделі спрощення виявляються спрощеннями реальних процесів, які відбуваються в групі. Природно, що такий методологічний принцип, коли діада, причому лабораторна, оголошена єдиним прообразом малої групи, не можна вважати коректним.

Не менш гостро стоїть питання і про «верхні» межі малої групи. Були запропоновані різні вирішення цього питання. Досить стійкими виявилися представлення, сформовані на основі відкриття Дж. Міллером «магічного числа» 7±2 при дослідженнях обсягу оперативної пам'яті (воно означає кількість предметів, одночасно утримуваних у пам'яті). Для соціальної психології виявилася привабливою визначеність, внесена введенням «магічного числа», і довгий час дослідники приймали число 7±2 за верхню межу малої групи. Однак згодом з'явилися дослідження, які показали, що якщо число 7±2 справедливе при характеристиці обсягу оперативної пам'яті, то воно є абсолютно довільним при визначенні верхньої межі малої групи. Хоча висувалися аргументи на користь такого визначення (оскільки група контактна, необхідно, щоб індивід одночасно утримував у полі своїх контактів усіх членів групи, а це, за аналогією з пам'яттю, може бути забезпечене у випадку присутності в групі 7±2 членів), вони виявилися не підтвердженими експериментально.

Якщо звернутися до практики досліджень, то знаходимо довільні числа, що визначають верхню межу: 10, 15, 20 чоловік. У деяких дослідженнях Морено, автора соціометричної методики, розрахованої саме на застосування в малих групах, згадуються групи і по 30-40 чоловік, коли мова йде про шкільні класи.

Можна запропонувати вирішення на основі прийнятого принципу аналізу груп. Якщо досліджувана мала група повинна бути насамперед реально існуючою групою і якщо вона розглядається як суб'єкт діяльності, то логічно не встановлювати якусь тверду «верхню» межу, а приймати за таку реально існуючу, даний розмір досліджуваної групи, продиктований потребою спільної групової діяльності. Іншими словами, якщо група задана в системі суспільних відносин у якомусь конкретному розмірі і якщо він достатній для виконання конкретної діяльності, то саме ця межа і може бути прийнята в дослідженні як «верхня».

Це специфічне вирішення проблеми, але воно не тільки припустиме, але і найбільш обґрунтоване. Малою групою тоді виявляється така група, яка являє собою певну одиницю спільної діяльності, її розмір визначається емпірично: при дослідженні родини як малої групи, наприклад, на рівних будуть досліджуватися і родини, що складаються з трьох чоловік, і родини, що складаються з дванадцяти чоловік; при аналізі робочих бригад за малу групу може прийматися і бригада з п'яти і бригада із сорока чоловік, якщо при цьому саме вона виступає одиницею запропонованої їй діяльності.

 

 

Кількість малих груп у суспільстві припускає їх величезну розмаїтість, а тому для цілей досліджень необхідна їх класифікація. Неоднозначність поняття малої групи породила і неоднозначність запропонованих класифікацій. У принципі припустимі різні підстави для класифікації малих груп: групи розрізняються за часом їх існування (довгострокові і короткочасні), ступенем тісноти контакту між членами, способом входження індивіда і т. д. В даний час відомо біля п'ятдесяти різних основ класифікації. Доцільно вибрати з них найбільш розповсюджені, якими є три класифікації:

1) розподіл малих груп на «первинні» і «вторинні»;

2) розподіл на «формальні» «неформальні»;

3) розподіл на «групи членства» і «референтні групи».

Як видно, кожна з цих трьох класифікацій задає деяку дихотомію.

Розподіл малих груп на первинні і вторинні вперше були запропоновано Ч. Лантухі, який спочатку дав просто описове визначення первинної групи, назвавши такі групи, як родина, група друзів, група найближчих сусідів.

Пізніше Лантухі запропонував ознаку, яка дозволила б визначити істотну характеристику первинних груп – безпосередність контактів. Але при виділенні такої ознаки первинні групи стали ототожнювати з малими групами, і тоді класифікація утратила свій зміст. Якщо ознака малих груп – їх контактність, то недоцільно усередині них виділяти ще якісь особливі групи, де специфічною ознакою буде ця сама контактність. Тому за традицією зберігається розподіл на первинні і вторинні групи (вторинні в цьому випадку ті, де немає безпосередніх контактів, а для спілкування між членами використовуються різні «посередники» у вигляді засобів зв'язку, наприклад), але власне кажучи досліджуються надалі саме первинні групи, тому що тільки вони задовольняють критерію малої групи. Практичного значення ця класифікація в даний час не має.

Другий з історично запропонованих розподілів малих груп – це розподіл їх на формальні і неформальні. Уперше цей розподіл був запропонований Е. Мейо при проведенні їм знаменитих хоторнських експериментів. Згідно Мейо, формальна група відрізняється тим, що в ній чітко задані всі позиції її