Раціональність у науковому та позанауковому знанні: контекст комплементарності

У підрозділі 2.1. „Криза раціональності на межі ХІХ-ХХ століть та проблема наукової раціональності в ХХ століття” висвітлюється ситуація , що склалась на переломі двох століть, аналізуються роботи де раціональність була піддана серйозній критиці (Ф. Ніцше, А. Бергсон, Е. Гуссерль та інші) та характеризується ситуація, що склалася в науці того часу. Початок ХХ ст. був відзначений суттєвими змінами в розумінні того як влаштований всесвіт, класична механіка почала втрачати свою панівну роль в природознавстві. Поява квантово-релятивістської фізики зумовила розгляд суб'єкта пізнання не як дистанційованого від світу, що вивчається, а як такого, що знаходиться всередині нього. В такому разі суб'єкт пізнання зазнає детермінуючого впливу цього світу і положення новоєвропейської науки про абсолютну незалежність в цьому плані суб'єкта, який здійснює пізнання є некоректним. На цій підставі зазначається неспроможність раціональності класичної науки задовільним чином розв’язувати завдання, які поставали в галузі фізики мікросвіту та макросвіту (теорія відносності А. Ейнштейна постала як зразок нового бачення світу, який здійснюється на видозмінених положеннях класичної раціональності). З’ясовано особливості проблеми наукової раціональності, що постала в ХХст., відзначено, що її виокремлення пов’язано передусім з діяльністю представників критичного раціоналізму, чи не найбільший вклад в її розробку було зроблено представниками філософії науки (К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, Х. Патнем та інші). Саме в роботах К. Поппера проблема раціональності постала в явному вигляді, й стосувалась вона в першу чергу наукової раціональності. Раціональність наукового мислення трактується ним як вирішення долі пробних теорій посередництвом апеляції до формально-логічних процедур мислення та досвіду. Подальший розвиток проблематики раціональності вийшов далеко за межі філософії науки та поставив питання не лише про наукову раціональність, а загалом про раціональність та її перспективи.

У підрозділі 2.2. “Постмодерністська критика науки” демонструє, що наука новоєвропейського зразка стала втрачати статус беззаперечної позитивної цінності, її нездатність задовільно пояснити природу нових об’єктів, що потрапили до поля науковців, освоєння нових рівнів реальності зумовлюють потребу в нових вихідних установках.

Відмова від класичного детермінізму для представників новоєвропейської науки означає вихід за межі самої науки, а значить і відмову від претензій на істинність пізнання. Сучасне ж природознавство включає в свій базис ідею нестабільності, яка потіснила класичний детермінізм. А це означає, що разом з ідеєю нестабільності неминуче доводиться прийняти те, що ми далеко не завжди можемо однозначно передбачати, що станеться в майбутньому.

Неспроможність людини, послуговуючись раціональністю новоєвропейського зразка, вирішувати нові наукові проблеми, а ще більше соціокультурні, призвела до критики раціональності, раціоналізму і появи постмодернізму як спроби подолання складнощів нашого часу: відповідно до постмодерністської точки зору найбільш повне і адекватне значення про той чи інший об’єкт ми можемо отримати за допомогою сукупності якомога різноманітніших форм і способів його пізнання, бо в прагненні все вирішувати лише по міркам науки криється велика небезпека.

Однією з характерних рис постмодернізму є його крайній негативізм по відношенню до всього, що так чи інакше пов’язане з раціоналізмом, до будь-яких спроб раціонального пояснення і обґрунтування дійсності, які згідно постмодернізму суттєво обмежують пізнання. А це означає не що інше як проведення ідеї деабсолютизації, зрівнювання форм пізнання.

Постмодерністська критика науки – це насамперед критика класичної науки в якій визначальним чинником є лапласівський детермінізм, однак ця критика не є свідченням відкидання науки як такої, а вимогою її трансформації відповідно до вимог часу. Це намагання звернутись до індивідуального, неповторного, спроба відновити його цінність, бо загальне з легкої руки Платона надзвичайно нівелювало його цінність. Такі зміни спостерігаються і в науці, та й сама раціональність набуває нових рис, “починає формування більш загального розуміння науки і знання взагалі, розуміння, що відповідає культурним традиціям не лише західної цивілізації” Все більше прихильників з’являється в ідеї доповнюваності європейської науки (в якої крім недоліків є чимало достоїнств) східною наукою (найчастіше говорять про китайську), де світ розуміється як цілісний організм, в якому тісно пов’язане і знаходиться в хисткому стані, де кожна зміна веде до змін у великих масштабах, що вимагає ретельності і обдуманості кожної дії людини.

У підрозділі 2.3. “Роль позанаукового знання в епістемних настановах ХХ століттях.” аналізується специфіка позанаукового знання в порівнянні з науковим, відзначається, що воно завжди формується поза зв'язком з вирішенням яких-небудь реальних задач, які існують у тій чи іншій конкретній галузі науки, незвичні (анормальні) цілі дослідження декларуються з самого початку. Це заявка на побудову нових всеохопних теорій, претензії на альтернативне загальноприйнятому поясненню відомих наукових фактів, пропозиції по корекції добре встановлених законів природи і т.п.

Важливою рисою для будь-якого знання в тому числі й позанаукового є його здатність вписуватись у систему існуючих наукових уявлень. Взагалі і раціональність можна розуміти як свого роду когерентність, то ж в такому разі вона постає своєрідним спільним знаменником для різного роду знання, яке в сукупності нам і дає більш менш адекватне сприйняття і розуміння світу.

Аналізуються особливості розвитку позанаукового знання в ХХ ст.. соціокультурному просторі царської Росії, СРСР, та пострадянських країн. Зазначається, що цілком можливим є виділення трьох хвиль поза наукового знання на вказаному просторі. Перша хвиля (10-30рр.) характеризується домінантним статусом в позанауковому знанні спіритизму, як