Релігієзнавство як наука

Предмет:

Тип роботи:

Лекція

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

роль належить релігійній свідомості. Цікаво зазначити, що в часи раннього християнства було поширене уявлення про те, що християни живуть в суспільстві так, як душа живе в тілі. В релігійній свідомості вирішальне значення належить її догматичній складовій: у більшості релігій вважається, що найперші догмати (незаперечні твердження віри) передані людям або самими богами, або тими людьми, яких вони обрали в якості посередників між собою та людською громадою. Російський богослов ХІХ – поч. ХХ ст. М. О. Новосьолов наводить наступне визначення догмату: “Догмати суть санкціоновані церквою та такі, що вказують віруючим шлях до спасіння, формули (знаки, словесні вирази) тайн царства божія, що відкриваються християнину [тут можна поставити – віруючому] через діяння та досвід у благодатному відчутті або ж у духовному спогляданні”. В розвинених релігіях догматика досить ретельно опрацьована, впорядкована, систематизована. Досить часто виділяють так звані “креденціальні” (від слова “кредо” – з латини – вірую) догматичні положення як такі, що складають ядро, сутність певної релігії. Інколи догмати класифікують таким чином, що частину їх визнають доступними для розумового осягнення, а частину – принципово позарозумними. Але в будь-якому випадку догматика постає концентрацією релігійних уявлень: навряд чи можна бути відданим віруючим без знання вихідних догматів своєї віри. Догматичною стороною релігії опікується богослов’я (лат. – теологія), основним завданням якого постає таке опрацювання догматики, що давало би її цілісно, несуперечливо, в провідних зв’язках із іншими елементами релігії. Розвинена теологія включає в свій зміст цілу низку напрямів або окремих дисциплін: догматичне богослов’я, еклезіологію (вчення про церкву), церковну історію, релігійну антропологію (певне тлумачення людини), пневматологію (вчення про дух), ноологію (вчення про розум та розумність). В деяких релігіях в зміст її ідейної складової включають також розроблену на грунті саме цієї релігії релігійну філософію; це стосується християнства, ісламу, буддизму, юдаїзму, індуїзму, даосизму та ін.

Для будь-якої релігії суттєве значення мають почуття, переживання, певні емоційні та психічні стани. Докладніше про це мова буде йти у темі, присвяченій релігійній свідомості, проте зараз зазначимо, що почуттєва сторона релігії пов’язана із самою сутністю релігійного відношення людини до дійсності: оскільки в релігії йдеться про дещо надзвичайне, священне, таке, що набагато перевершує не тільки людське єство, людський інтелект та людські можливості, а й усю світобудову, то релігійне відношення до дійсності може базуватись лише на безпосередньому відчутті або у формі якоїсь особливої наданості. Такий стан можна передати виразом: релігійне почуття або є, або його немає; воно не дозується якимись величинами. Згаданий вище Б. Паскаль зазначав, що “від пізнання Бога далеко до любові до Нього” (Думки, фр. 377). Тому в більшості релігій робиться відчутний наголос на необхідності того, щоби чуттєво-емоційне прийняття її вихідних догматів передувало будь-яким іншим інтелектуальним діям (Св. Августин в свій час сповідував тезу: “Вірую, щоби розуміти”).

Зупинимо увагу на ритуальну сторону релігії. Як правило цю її сторону позначають словом “релігійний культ”. Поняття культу може вживатися в широкому та вузькому значенні. В широкому значенні культ – це шанування чогось в якості вищого, священного. У вузькому значенні культ – це сукупність релігійних обрядів, свят, церемоній та дій. Основне завдання релігійного культу полягає у введенні віруючих в контакти із священними силами чи істотами (1). При цьому відбувається і входження віруючих у певний психологічний та емоційний стан, збудження в них гострих переживань, відчуттів або певних релігійних станів (2). За великим рахунком релігійний культ повинен вивести релігійну людину за межі повсякденності, породити в ній відчуття перебування в особливому вимірі дійсності або у контактах із незвичайним, вищим (3). Проте релігійний культ виконує ще й інші функції: через спільні дії та переживання він з’єднує віруючих у єдину релігійну громаду (4), певним чином організовує їхнє життя (5), засвідчує приналежність певної людини до якоїсь релігії або вірування (6). Останній функції досить часто надається особливого значення, оскільки вважається, що серйозність своєї релігійної позиції людина засвідчує саме через ретельне виконання культових дій.

Дуже важливу роль в реальному житті релігій відіграють релігійні організації. На першому плані тут перебувають церкви, які охоплюють віруючих якогось віросповідування в межах певних культурних традицій, країн, регіонів та інших територіальних одиниць. В більшості випадків до ознак церкви відносять: 1) самоуправління; 2) об’єднання віруючих на засадах спільності догматів та обрядів; 3) централізація, ієрархічна єдність священнослужителів. Церкви, як правило, мають досить складну внутрішню структуру: сюди входить більш дрібні об’єднання віруючих, такі як громади, різного роду релігійні комітети, підприємства, навчальні заклади, різного типу об’єднання священнослужителів та ін. На другому місці серед релігійних організацій перебувають конфесії (від лат. confessio – сповідування віри). Як правило, конфесії передбачають відмінності у змісті вихідних понять якоїсь релігії (тобто у віровченні) та у культі. Отже, конфесії – це об’єднання віруючих, що запроваджують в життя та відтворюють певні релігійні догми, образи, уявлення, виконують релігійно значущі види діяльності. Дослідники відзначають, що не існує чіткого визначення поняття конфесії, оскільки у конфесійному поділі віруючих тою чи іншою мірою задіяний майже весь комплекс елементів, притаманних релігії. Внаслідок сказаного досить складно визначити, які саме відмінності можна вважати відмінностями церков, а які – конфесій; інколи кажуть, в між різними церквами існують конфесійні відмінності. На протязі всієї історії християнства певні