Ренесанс (Відродження)

Ренесанс або Відродження (фр. Renaissance – «Відродження», від фр. renaître «відроджуватись»), епоха в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи (в Італії 14-16 століття, в інших країнах – кінець 15 – початок 17 століття), перехідна від середньовічної культури до культури нового часу.

За своєю основою Ренесанс антифеодальний, йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Ф. Петрарка (1304-1374), автор «Книги пісень» і Д. Бокаччо (1304-1374), автор «Декамерону». В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Брунеллескі (1377-1446), Донателло (1386-1466), Мазаччо (1401-бл. 1428). Це період так званого «Раннього відродження».

Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 17-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням більш широких верств. Починається період «Високого відродження». Творчість діячів цього періоду переповнене вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів, розвитку науки, в архітектурі створення великої кількості світських будівель, у живописі відображення всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, у тому числі й оголеного. Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, А. Дюрер, У. фон Гуттен, Г. Гольбайн, Ф. Рабле, Шекспір, Т. Мор, М. Сервантес, Л. де Вега, Е. Роттердамський, П. Рубенс, Х. Рембрандт та багато інших.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження – це могутній культурний рух у межах XIV – початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом;

відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки;

створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків;

повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософ-ських вчень Відродження;

широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування;

переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

 

Місто Флоренція. Італійська архітектура Відродження

 

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV-XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину, надати їй практичного значення.

 

«Мона Ліза» Леонардо да Вінчі – один з найкращих творів Ренессансу

 

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів – гуманісти. Саме античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження – ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463-1494), зазначаючи у творі «Промова на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459-1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433-1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.