Роль і значення Світового банку

уваги приділяєте проблемі бідності. До цих пір вважалося, що іноземних інвестицій, що спрямовуються на розвиток інфраструктури в країнах, що розвиваються достатньо для того, щоб домогтися економічного зростання і, як наслідок, вирішити соціальні проблеми. Така концепція отримала назву «теорії просочування». Однак вона виявилася неспроможною, і Банк відмовився її підтримувати. [7] Натомість було прийнято більш зважений підхід, який поєднує прискорення економічного зростання з безпосереднім наступом на злидні через програми підвищення продуктивності праці і рівня життя міських і сільських жителів. Таким чином, починаючи з кінця 60-х рр.. стала надаватися пряма допомога найбіднішим верствам населення. Підвищення цін на нафту в 1970-1973 рр.. спричинило за собою збільшення розмірів зовнішніх запозичень з боку країн-імпортерів – з 46 млрд. доларів в 1970 році до 410 млрд. доларів в 1980. Країни-експортери також нарощували розмір взятих кредитів у розрахунку на нескінченне зростання цін. У наслідку всі вони зазнали збитків, коли ціни пішли вниз. Результатом понесених збитків став боргова криза 1982 року. Спочатку Мексиці, а потім і іншим державам Латинської Америки, довелося відмовитися від виплат за зовнішнім боргом. І це при тому, що на цей регіон припадало близько 37% загального обсягу позик країнам, що розвиваються. Потік приватних капіталів в подібній ситуації різко скоротився. Все це змусило фахівців Світового Банку та Міжнародного Валютного Фонду, з одного боку, шукати шляхи підтримки боржників, а з іншого, домагатися домовленості з комерційними банками про реструктуризацію виданих ними позичок.

Результатом адаптації до поточних умов вже існувала на той момент практики пільгового фінансування стало прийняття програм надання позик, призначених для проведення реформ в економічній політиці країн-реципієнтів. Особливістю кредитів даного виду, які отримали назву «кредитів на цілі структурної перебудови» (або «адаптаційних кредитів»), стало відсутність жорсткої об'єктної прив'язки. Таким чином, Світовий Банк наблизився до МВФ, з точки зору здійснюваних функцій і переслідуваних цілей. За наступні два неповних десятиліття, частка коштів, які виділяються на цілі кредитування програм структурної перебудови, в загальному обсязі щорічних зобов'язань Банку зросла з 10 до 63% в 1999 році. Для подолання наслідків кризи був прийнятий спеціальний план дій, що передбачає проведення в країнах, що розвиваються ряду заходів:

- Приватизації державних підприємств з метою підвищення ефективності виробництва;

- Підвищення цін на сільськогосподарську продукцію для стимулювання роботи фермерських господарств;

- Девальвації місцевих валют, націленої на підвищення конкурентоспроможності експорту;

- Зниження державних витрат шляхом скасування субсидій на соціальне обслуговування (освіта, охорона здоров'я) ;

- Заохочення вільної торгівлі через скасування протекційних бар'єрів.

Паралельно Світовим банком був зроблений наголос на застосуванні практики спільного фінансування. Починаючи з 1983 року, він став надавати близько третини своїх коштів по цій лінії. Практика спільного фінансування дає приватним інвесторам ряд переваг, а тому вони активно беруть участь в подібного роду угодах. Крім певних вигод – Банк сам забезпечує експертизу проекту, стверджує його до фінансування і, що найголовніше, знімає з інвестора ризик неплатежу по кредиту з боку позичальника. Йдучи шляхом залучення нових партнерів для спільного кредитування, в розпал боргової кризи Світовий банк ухвалив нову програму в цій галузі: боржник виявився зобов'язаним в першу чергу погашати свої зобов'язання перед приватним позичальником і тільки потім – Банку. Крім того, в окремих випадках, Банк брав на себе ініціативу надати країні, що розвивається необхідні валютні кошти, якщо зростання процентних ставок на кредитних ринках чи інші обставини перешкодили позичальникові здійснити конкретний проект. [8]

Заходи, прийняті Світовим Банком для подолання наслідків боргової кризи 1982 року, поряд з допомогою, наданою з боку МВФ, значним чином сприяли загальному поліпшенню економічної ситуації. Зворотним боком медалі став той факт, що сумарний обсяг зовнішнього боргу країн постійно збільшувався, і його розмір до середини 90-х рр.. виріс у чотири рази, по відношенню до середніх показників 80-х. Збільшення боргу йшло за двома основними шляхами. По-перше, наявність економічного зростання, що спостерігалося весь цей час, в умовах браку власних коштів у країн, що розвиваються вело до накопичення зовнішніх запозичень. По-друге, при реструктуризації заборгованості частина майбутніх до виплати відсотків додавалася до основної суми.

Особливо плачевна ситуація склалася в ряді найбідніших країн, багато з яких розташовані на африканському континенті. Обслуговування заборгованості стало для них непосильною ношею, поставила під загрозу успіх подальшого розвитку. У результаті, на тлі закликів широкої громадськості, Світовий банк спільно з МВФ та іншими багатосторонніми та двосторонніми кредиторами прийняв в 1996 році нову ініціативу «Heavily Indebted Poor Countries» (HIPC). Ця «Ініціатива по скороченню зовнішнього боргу найбідніших країн» до економічно прийнятного рівня покликана допомогти бідним країнам, які проводять здорову економічну політику, у вивільненні обмежених державних ресурсів на вкрай необхідні соціальні витрати. Цей випадок став першим, коли Банк і Фонд погодилися не на реструктуризацію, а на списання частини заборгованості. На підтримку в рамках «Ініціативи щодо скорочення зовнішнього боргу найбідніших країн» могли розраховувати такі держави: - Країни з найменшим доходом на душу населення, що є потенційними одержувачами коштів MAP; - Країни, ситуація із зовнішнім боргом яких кардинально не покращується, незважаючи на застосування традиційних механізмів з управління заборгованістю; - Країни, які виявляють серйозну прихильність реформам. Для надання допомоги в рамках Ініціативи, при активному міжнародному співробітництві багатосторонніх і