Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Романтизм у творчості Т. Г. Шевченка

Предмет: 
Тип роботи: 
Доповідь
К-сть сторінок: 
10
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Т. Г. Шевченко – центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.
Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор “Кобзаря” виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури така ж, як роль Пушкіна в російській, Міцкевича – в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.
Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з “класичним” типом розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови. Широкі міжслов'янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями – письменники вивчають історію, етнографію, розробляють “екзотичну” тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими.
На час виходу першого “Кобзаря” Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків: польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С. Вітвицького, А. -Е. Одинця), російських (О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Козлова), чеських та словацьких (В. Ґанку та Й. Лінду, Ф. Л. Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (І. -А. Уланда, Ф. Маттісона, А. -Ю. Кернера, А. -О. Ауершперга, А. Еленшлегера), окремих ліричних поезій Дж. -Г. Байрона, У. Шекспіра та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій – фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з них запропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму був фольклоризм – в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із християнською етикою, – у фантастичних баладах і віршових новелах та народної етики й моралі – у побутових баладах.
В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні, така ж романтична “Истории русов”; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію – вираження національного духу, створення українського національного міфу заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна література. Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії – постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі 3. Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.
Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й милозвучністю мови та вірша, “геніальною пластичністю” та “сміливістю поетичних помислів-образів”, бурхливістю співпереживання з тим, що зображує.
Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та відчуженість особистості ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, сіюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.
Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів; їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії – “Думи мої, думи мої... ”, написаної як програмовий вірш до першого “Кобзаря”, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, – тобто власною творчою програмою.
Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї “Гайдамаки”, присвяченої Коліївщині-антифеодальному повстанню (1768) на Правобережній Україні проти польської шляхти (використав поет
Фото Капча