Жанрова своєрідність комедій Мольєра

style="text-align: justify;">Девіз Тартюфа звучить так : «Не грішно грішити, якщо гріх оповитий таємницею». Саме цим принципом він керується, намагаючись спокусити Ельміру. Але тут машина лицемірства дає збій. Згадаймо поширене в той час вчення Гассенді про те, що природні інстинкти придушити не можна. Стверджуючи, що любов до небесних красот яка суперечить замилування красою тілесною, Тартюф відверто зізнається у своїй пристрасті. Сила природних почуттів кладе кінець його обережності. Саме Ельмирі вдається, хоча тільки з другої спроби, викрити Тартюфа. Треба сказати, що типовим для усієї творчості Мольєра є відведення жінці особливої ролі в розвитку колізії, і саме жінка є у нього свого роду каталізатором дії [17, c. 54].

Друге, успішне викриття перетворює Тартюфа в месника, донощика, диктатора і повністю виправдовує той набір визначень, який Мольєр представляє нашій увазі ще до появи Тартюфа на сцені. Даміс називає його «спритником», «всевладним тираном», «нестерпним ханжею», «шельмою»; Дорін тут виступає як «personnage - guide»: саме в його уста вкладено слова самого Мольєра — «ханжа», «одне лише лицемірство», «він зробив святенництво джерелом наживи.

Найтрагічніше те, що ця істота, повне протиріч і на перший погляд лише плід фантазії Мольєра. Втілюючи в собі все негативне, Тартюф все ж залишається людиною. У цьому, мабуть, і полягає майстерність великого комедіографа: створити образи узагальнені та індивідуальні одночасно, зобразити типи характерів, одягнені в живу людську плоть.

У суті, віддзеркалення XVII століття в комедії «Тартюф» полягає в її величезному громадському значенні. Адже йдеться не про батькову тиранію або подружні чесноти. Осміяння лицемірства виводить нас на щось всеосяжне. В умовах абсолютизму лицемірство стало суспільним лихом, породженим страхом духовним рабством. За комічною оболонкою стоїть весь жах навали хижаків — лицемірів на людські душі [10, c. 43].

Отже, у фіналі король робить все правдиво і рятує положення. Багато хто вважає таку розв'язку штучною, натягнутою. Але в такому рішенні щодо суті трагічної колізії виражена віра людей XVII століття в розумні королівської влади. П'єса показує нам історичні шляхи розвитку суспільства, вчить ясно бачити, що відбувається і позбуватися від помилкових ілюзій.

2.2. Композиція п’єси, принцип трьох єдностей та особливості художнього стилю Жана Батиста Мольєра

У комедії " Тартюф " Мольєр вступає в жорстоку боротьбу з релігійним лицемірством. У первинному варіанті головний персонаж п'єси був зображений ченцем. Двічі церковники домагалися заборони п'єси, двічі Мольєр переробляв п'єсу, міняв її заголовок, ім'я героя. У підсумку Тартюф не монах, а мирянин, безсовісний лицемір і шахрай [22].

У комедії вимагалося дотримання трьох єдностей — місця, часу і дії, які нібито були обов’язкові для всіх античних трагедій. Мольєр написав комедію «Тартюф» за всіма правилами, запропонованим Академією. Комедія в основному витримана в манері класицизму. Дія відбувається протягом доби в одному місці – будинку Оргона, що не перебивається ніякими вставними епізодами – «три єдності» дотримані. Вони зосереджене навколо одного великого конфлікту. У кожному з основних персонажів підкреслена одна провідна риса в сатиричному перебільшенні. Персонажі поділяються на негативних і позитивних. У комедії є «резонер»: брат Ельміри Клеант не приймає активної участі в дії, він потрібен драматургу для того, щоб устами її висловлювати істини. Кінець комедії має повчальний характер. Але в рамках правил класицизму Мольєр залишається великим реалістом, з'єднуючи віртуозну майстерність композиції з майстерністю окреслення характерів [27, c. 54].

Мольєр показує, як лицемірна релігійна проповідь руйнує всі нормальні людські та сімейні відносини. Умови часу не дозволяли відкрито боротися проти релігії. Мольєр змушений критикувати лицемірство як чисто моральний порок. Це підкреслено в промовах Клеанта - резонера, який висловлює авторські ідеї. Намагаючись розкрити Оргону очі на Тартюфа, він доводить, що справжня релігійна віра не має нічого спільного з лицемірством.

Образ Тартюфа викриває велике соціальне явище. У ньому втілені багатовікова релігійна брехня, ідея аскетизму, похмурі риси кліки церковників. Також і Оргон — аж ніяк не схематичне втілення легковір'я і засліплення, хоча риса ця комічно загострена в його поведінці в п'єсі. В його особі ясно змальований тип обмеженого і відсталого французького буржуа тієї епохи, — малокультурного, готового йти на поводу чужої ідеології, легко потрапляють на вудку релігійної проповіді.

Картина взаємин Оргона з родиною розкриває характер застарілих ідей аскетизму. Захоплюючись "шляхетним" впливом Тартюфа, Оргон каже:

«Я стаю іншим від цих з ним бесід.

Відтепер у мене прихильностей немає !

Він робить мене чужим всього на світі.

Нехай у мене помруть брат, мати, дружина і діти,

Я цим засмучуся ось стільки!»[21, c. 84]

На що розумний Клеант іронічно відповідає:

«Я людяніших не чував промов!»[21, c. 44].

Демократизм і народність комедії особливо яскраво показана на прекрасному образі служниці Доріни. Смілива, прониклива і дотепна, ця жінка з народу відразу розкусила Тартюфа. Викривальний дух п'єси ослаблений кінцівкою. Захистом проти темних сил виявляється король, завдяки мудрості якого підступи Тартюфа приводять в тюрму не Оргона, а його самого. Сатира, таким чином, спрямована проти феодальної реакції, але ще не зачіпає абсолютизму [23].

В образі Тартюфа — це релігійне святенництво. Ще до появи Тартюфа на сцені ми чуємо про його крайній