Самовиховання: історія, теорія, методика

Зокрема, як зазначає І. Д. Бех, самовиховання ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання знаходить своє вираження у збігові об'єкта і суб'єкта. Особливість цієї взаємодії пов'язана з подвійністю позиції особистості у самовихованні, оскільки людина виступає немовби у двох особах стосовно себе – в особі виховуваного і в особі вихователя. При цьому основна мета – «створення» індивідуумом себе через творче ставлення до себе.

 

 

Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воно дістає активну підтримку від самовиховання, зливається з ним. Народні педагоги вважають, що все, чого людина досягає в житті, значною мірою приходить завдяки самовихованню. Емпіричним шляхом, на основі багатьох спостережень вони прийшли до цілком об'єктивного висновку, що рівень виховання різко падає, якщо той, кого виховують, не бачить і не хоче розуміти своїх недоліків, не прагне їх позбутися, тобто уникає самовиховання.

Самовиховання в народній педагогіці сприймається як систематична діяльність особистості, спрямована на вироблення або вдосконалення моральних, трудових, фізичних, естетичних якостей, звичок поведінки відповідно до певних соціально зумовлених ідеалів трудящих мас. У практиці родинного виховання самовиховання посідає одне з чільних місць і залежить від сімейного мікроклімату, змісту життя дитини, її інтересів і стосунків.

Самовиховання супроводить людину все її життя. До нього залучають дитину змалку, дбаючи про формування в неї потреби в самовихованні через вироблення самосвідомості, гартування волі, прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, до соціально цінних видів діяльності, до ініціативності, виконання громадських обов'язків. Форми само-удосконалення в народній педагогіці узгоджуються з віковим та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються в основному у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв.

Мотив самовиховання є вже в такому найпершому і найсильнішому засобі впливу на формування особистості, як народна казка. Виріс же Бух Копитович (за українською народною казкою «Про богатиря Буха Копитовича») сам серед степу «верст за сімдесят» від своїх батьків і завдяки чарівній силі (як це часто буває в казках) та самовихованню став порядною людиною, мужньою, чесною, привітною, справедливою, вольовою.

Самовиховання динамічне, воно видозмінюється й ускладнюється з розвитком і з віком дитини. Потенціал самовиховання кується насамперед через орієнтацію на позитивний приклад, на основі особливої схильності дітей до наслідування. Винятково важливу роль у цьому відіграє приклад самих батьків, а також такі засоби народної педагогіки, як колискова пісня й казка.

Особистість, яка розглядається не тільки як об'єкт, але й як активний суб'єкт виховання, зорієнтована на те, щоб зовнішні педагогічні впливи, переломлюючись через її внутрішнє сприйняття, породжували у ній обдумування і переживання розриву між досягнутим і бажаним.

Таким чином, виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний процес.

Органічна єдність виховання й самовиховання закладена в природі психічного розвитку людини. Результативність виховних впливів залежить від позиції дитини, від її настрою, світосприйняття. Батьки та педагоги добре знають, що дитина – не матеріал до будь-якого маніпулювання. Вона часто буває «вередливою», «непіддатною», «упертою» і «нерозумною». Опір особистості вихованню існує постійно, а з часом і зростає. Невміння чи небажання враховувати цю реальність – один з недоліків виховної роботи. У книзі «Виховання і самовиховання» С. М. Ковальов, звертаючи увагу на цю тенденцію, писав: «... чужі вказівки для особистості, що розвивається, служать не більше ніж «дорадчим голосом». Особистість у цьому процесі розглядається не тільки як результат впливу зовнішніх сил, але й як результат активної діяльності самої людини. Активно змінюючи і перетворюючи навколишній світ, людина змінює і власну поведінку.

Таким чином, глибокий аналіз взаємозв'язку виховання та самовиховання у працях українських педагогів та психологів формує основу розуміння ефективної організації процесу, який має за мету виховання гармонійної особистості, яка здатна не тільки сприймати зовнішній вплив виховання, але свідомо самовдосконалюватись та виховувати себе.

 

 

 

Виховання і самовиховання є двома взаємопов'язаними аспектами процесу формування особистості.

Самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в собі позитивних рис і подолання негативних.

Неусвідомлювана потреба в самовихованні виявляється в дошкільному та молодшому шкільному віці, усвідомлювана – в підлітковому, що є наслідком розвитку свідомості. Результативність самовиховання засвідчують реальна поведінка і вчинки людини.

 

 

Самовиховання вимагає від людини передусім знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для цього необхідно мати уявлення про особливості психічної діяльності людини, розуміти сутність самовиховання, володіти методами і прийомами роботи над собою. Самовиховання потребує постійних вольових зусиль, уміння керувати собою, аналізувати свої вчинки, оцінювати поведінку, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Підвищує ефективність самовиховання й наявність у людини ідеалу. Немалу роль відіграє рівень розвитку колективу: якщо він згуртований, у ньому панують здорова громадська думка, доброзичливість, взаємовимогливість, людині значно легше працювати над собою.