Теоретичні основи конфліктологічної компетентності вчителя

Проте насиченість сучасного життя конфліктами у сполученні з крайніми виявами емоцій, переживань, що викликане хибним трактуванням конфлікту чи дій його учасників, невмінням адекватно сприймати та інтерпретувати конфлікти, використанням неефективних форм реагування й розв'язання конфліктів, породжує високий потенціал конфліктогенності особистості, середовища, суспільства. Конфлікти здійснюють помітний негативний вплив на психічний стан, настрій конфліктуючих, значно ускладнюючи їх взаємини. Стрес, що виникає в ході конфлікту, може бути причиною десятків захворювань, психосоматичних станів, неврозів. Конфлікти сприяють формуванню неадекватних психологічних захистів і стереотипів поведінки. Усе це знижує працездатність і продуктивність професійної діяльності.

Сучасною наукою визнано природність і неминучість конфліктів у людському житті. Отже, особистості, особливо, якщо вона працює в системі „людина-людина”, необхідно знати, як правильно поводити себе в конфлікті, як завершити конфлікт або як конструктивно для конфліктуючих сторін розв'язати його.

Саме на це спрямована конфліктологія – наука про конфлікти (від латинського conflictus – зіткнення) – зіткнення сторін, думок, сил.

Конфліктологія в сучасних джерелах [14, 150] визначається як система знань про закономірності й механізми виникнення і розвитку конфліктів, а також про принципи і технології управління ними.

Більшістю науковців конфліктологія вважається інтегративною галуззю наукового знання, що об'єднує дослідження, котрі ведуться в рамках воєнних наук, мистецтвознавства, історії, математики, педагогіки, політології, правознавства, психології, соціології, філософії й деяких інших наук (наприклад, психіатрії, економіки) [14, 51].

З конфліктологічної проблематики наявна велика кількість літературних джерел українською й російською мовами: лише монографій з цієї тематики існує не менше ста, є також безліч журнальних публікацій вітчизняних і зарубіжних авторів.

З огляду на це розглянемо лише основні наукові підходи до аналізу конфлікту.

Так, класична, передусім, зарубіжна психологія запропонувала три основні підходи до проблем конфлікту [72, 139, 174, 191, 244, 254, 275, 276, 281, 284-286]:

• інтрапсихічна інтерпретація (психодинамічні підходи) – уявлення про конфлікт як постійний елемент людської душі (З. Фрейд, К. Хортні, А. Адлер, Г. Саллівен, Е. Ериксон, К. Юнг та ін.) ;

• ситуаційні підходи – уявлення про конфлікт як реакцію на зовнішню ситуацію (Дж. Доллард, Л. Дуб, Н. Міллер, А. Бандура, М. Дейч, М. Шериф та ін.) ;

• когнітивіські підходи – конфлікт як когнітивний феномен (К. Левін, В. Мерлін та ін.).

На сьогодні українські й російські науковці в дослідженні конфліктів спираються на такі основні підходи [14, 35, 38, 50, 51, 72, 86, 101, 116, 126, 150, 174, 181, 187, 197, 237]:

• організаційний (В. Бойко, І. Ващенко, О. Єршов, В. Лебедєв, Р. Кричевський, М. Пірен, В. Рубахін, Є. Тонков та ін.), згідно якому конфлікти розглядаються як процес і наслідок дій суперечностей і недоліків у функціонуванні організації, а також порушення психологічних зв'язків між персоналом у процесі їх взаємодій, що забезпечують стабільність організації як системи;

• діяльнісний (Н. Гришина, В. Зазикін, О. Ковальов, С. Ємельянов, Н. Крогіус, В. Шорін та ін.) – орієнтує дослідника на переважне вивчення поведінкових і діяльнісних аспектів суб'єкту конфлікту;

• особистісний (В. Зазикін, Н. Крогіус, В. Мерлін, М. Обозов та ін.) зумовлює необхідність виявлення та врахування конкретних індивідуально-психологічних особливостей, інтересів, норм регуляції поведінки й діяльності людини в конфлікті;

• ситуаційний (А. Анцупов, Н. Гришина, В. Князів та ін.) – розгляд критичних і кризових ситуацій, котрі виникають у процесі життєдіяльності, особливості їх сприйняття, фактори суб'єктивної й об'єктивної причинності в їх оцінці, реагування на них.

У рамках вище розглянутих підходів дослідники дають своє бачення сутності конфлікту. Науковцями конфлікти характеризуються за різними аспектами: внутрішньоособистісний і інтерактивний антагонізми; уявлення про реакції людей на певні невідповідності, протилежності, суперечності; змагання, конкуренція; зіткнення, несумісність цілей, інтересів, поглядів, настанов, мотивів; протидія, внутрішня та зовнішня боротьба тощо.

Таким чином, на сьогодні єдиної категоріальної системи у галузі науки про конфлікти поки ще не створено, оскільки багато чого в розумінні сутнісних характеристик конфліктів і явищ, що їх супроводжують, залежить від підходів до їх вивчення, котрі застосовували різні автори й наукові школи.

На нашу думку, основним недоліком запропонованих підходів до визначення сутності конфлікту є однобічний погляд на ключову постать будь-якого конфлікту, тобто людину, її душевні складові, між котрими може встановлюватися напруженість чи гармонія.

Мова йде про те, що людина, згідно з антропософськи орієнтованим ученням Р. Штайнера, яке ми поділяємо, виступає як триєдність її тілесного, душевного й духовного буття, а її індивідуальність – людське “Я”, виявляється в трьох основних функціях людської психіки – мисленні, почуттях і волі [266-270].

Невраховування цього надто важливого основоположного принципу, розгляд людини в певній проекції, подання одного з боків цілісного об'єкта призводить до дослідження й інтерпретації різних абстрактно виражених боків психіки людини – свідомості й її прояву, пізнавальних процесів, афективної сфери, поведінки, діяльності тощо. Як наслідок, найпоширеніші підходи до конфлікту мають однобічний характер – когнітивіський, комунікативний, ситуаційний, діяльнісний тощо.

Одночасно теоретична та практична робота з конфліктами вимагає цілісного погляду на природу й сутність людини.

Такий – цілісний – підхід притаманний уявленням