Карпатська Україна в контексті міжнародної політики напередодні Другої світової війни

Юрій Грицак

 

 

У статті розглядається політика європейських держав - Угорщини, Польщі, Італії, Франції, Англії, Німеччини, CPCR як також США, щодо проголошення автономії і незалежності Карпатської України (1938-1939).

 

В статье рассматривается политика европейских государств – Венгрии, Польши, Италии, Франции, Англии, Германии, СССР, а также США, относительно провозглашения автономии и независимости Карпатской Украины (1938-1939).

 

Policy of the USA and such European countries as Hungary, Poland, Italy, France, Great Britain, Germany, Rumania, the USSR concerning the proclamation of Carpathian Ukraine's autonomy and independence (1938 -1939) is considered in the article.

 

Проголошення незалежності Карпатської України напередодні Другої світової війни виявилось тим лакмусовим папером, який відкрив ставлення європейських держав та США до вирішення «українського питання». Тому розгляд основних аспектів міжнародної політики навколо Карпатської України дає ключ до розуміння наступного перебігу воєнно-політичних подій на Сході Європи, що актуалізує комплексне вивчення даної проблеми. Завданням нашої статті є загальний огляд існуючих на сьогодні інтерпретацій (М. Вегеша, В. Задорожного, В. Косика, П. Стерчо та ін.) позиції різних держав стосовно перспективи розв'язання карпато-українського вузла в кінці 1930-х pp.

Наприкінці 30-х pp. XX століття у Центральній Європі виникла гостра політична криза. Гітлер почав втілювати в життя те, що говорив ще 28 травня 1937 р. на надзвичайній нараді вищих керівників імперії: «Моє незмінне рішення - стерти Чехословаччину з карти» [1, с. 187].

У складних умовах опинилася Чехословаччина, а разом з нею і Підкарпатська Русь, як тоді офіційно називали Закарпаття. В цей час невелика територія карпатського краю виявилася у вирі міжнародної політики у Центральній Європі. Варто зауважити, що Закарпаття, яке знаходилося в центрі Європи, входило в сферу інтересів різних держав [1, с 186].

Зацікавленість територією Підкарпатської Русі, в першу чергу, виявляла Угорщина. Для Угорщини важливою була ідея «Святостефанівської корони», згідно якої Карпати – це частина Угорщини. Один з ідеологів реваншизму, М. Козма, доводив, що для Угорщини важливі не стільки економічні аспекти приєднання Закарпаття, скільки історично-політичні [2, с. 323]. Угорщина хотіла повернути собі територію Закарпаття, відібрану від неї внаслідок Тріанонського мирного договору 1920 р.

У цих намірах її підтримувала Польща, яка хотіла, щоб був утворений спільний угорсько-польський кордон. Між двома державами існувала домовленість про заслання на Закарпаття спільних диверсійних груп для проведення проугорської агітації.

Угорщина заручилася також підтримкою Італії. 29 вересня 1938 р. Б. Мус-соліні заявив, що «як тільки ми покінчимо з питанням про судетських німців, я негайно поставлю на порядок денний угорські претензії... « [1, с. 191].

Керівництво Третього Рейху, будучи добре обізнаним з прагненням Угорщини повернути свої «віковічні території», постійно штовхало Будапешт до активних дій проти Чехословаччини. «Нинішнє покоління угорців, – заявив Г. Герінг, – повинно задовольнятися експансією тільки в одному напрямі, щоб повернути відторгнуті угорські території» [1, с 186]. Поряд з тим, «русинське питання» Німеччина хотіла якнайкраще використати у своїх цілях, заграючи з урядом Карпатської України.

Румунія, будучи зв'язана з Чехословаччиною військово-політичним союзом – Малою Антантою, відкрито не виступала проти неї, однак у разі розпаду Чехословаччини була не проти окупувати східну частину Закарпаття.

Англія, Франція і США, проводячи «політику умиротворення», оголосили про свій нейтралітет до «русинської проблеми». Вони мовчки спостерігали як Гітлер перекроює карту Європи. Радянський Союз щодо долі Чехословаччини заявив: «СРСР надасть Чехословаччині військову допомогу навіть і без участі Франції за умови, що сама Чехословаччина буде захищатись і попросить у нього допомогу» [1, с 189]. У заявах СРСР про Підкарпатську Русь не говорилося нічого. Однак захист цілісності Чехословаччини мав бути також захистом інтересів Закарпаття. Чехословаччина допомоги не попросила. Тоді СРСР заявив про свій нейтралітет, хоча не залишився осторонь подій.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені проходила конференція за участю Німеччини, Італії, Франції та Великобританії, яка своєю безсоромністю перевершила все, що мало місце після Першої світової війни [1, с 186]. Ці держави висунули Чехословаччині ультиматум з вимогою, щоб вона передала Судетську область Німеччині. Парадокс полягав у тому, що ультиматум Чехословаччині підготували Великобританія і Франція, які були її творцями. Конференція в Мюнхені, як писав радянський посол у Великобританії І. Майський, проходила з „швидкістю кулеметної черги: вона почалася о другій годині сорок п'ять хвилин ЗО вересня, включаючи час на сніданок, обід і інші необхідні перерви. Незадовго до 13 години доля Чехословаччини була вирішена. І не лише доля Чехословаччини» [1, с 187].

Рішення Мюнхенської конференції підірвало життєздатність Чехословаччини, поставивши на порядок денний питання про майбутню долю Підкарпатської Русі. Як зазначає П. Стерчо, проблема Закарпаття була актуальною на протязі всіх 20-х-30-х років, але найгостріше вона постала після Мюнхенської конференції [2, с. 318].

Після Мюнхена Чехословаччина змушена була реалізувати принцип самовизначення щодо народів, які входили до її складу. На рішення Праги надати автономію Словаччині і Підкарпатській Русі вплинули Берлін і Будапешт. Німеччина і Угорщина мали надію, що надання автономії «чехословацьким народам» підірве з середини життєздатність Чехословаччини без військового втручання.

З 9