Репресії проти церкви в 30 роках ХХ ст.

 

1. Репресії проти священослужителів у 20-30 роках ХХ століття

2. Релігія і церква в умовах радянської влади в 30 роках 20 століття

Використана література

 

 

У грудні 1922 р. чернігівська газета «Красное знамя» вмістила матеріал під назвою «Процес церковної контрреволюції», в якому йдеться про справу чернігівського єпископа Пахомія Кедрова, священнослужителів Храмцова та Короткевича. Пахомію ставилася в провину участь в акті «жахливого поневолення трудящих, у підтримці гетьмана», оскільки він підписався під зверненням Всеукраїнського собору, що відбувся в липні 1918 р. «До всіх православних християн, живущих у Боголюбній нашій Україні, біля носія нової влади гетьмана». Крім того, єпископ звинувачувався в протидії вилученню церковних цінностей. Адже після постанови губернського з'їзду рад про розкриття мощей святителя Феодосія він надіслав до губвиконкому відношення, де вказував, що «посягання на доторкання до мощей є недопустима образа віри народу, що обурила всю Чернігівщину». Стаття закликала трудящих в особі свого провідника революційного трибуналу «дати всьому цьому належну оцінку й винести свій суворий вирок ворогам робітничо-селянської влади». За вироком революційного трибуналу єпископа Пахомія вислано за межі області на 3 роки.

В архівних документах збереглося багато заяв про добровільне зречення священнослужителями сану. Колишній викладач семінарії м. Чернігова, кандидат богослов'я, протоієрей Герасим Смоличев у листі до редакції писав, що, відслуживши 45 років, дійшов висновку, що його «діяльність була спрямована на шкоду народу, і переконався, що місце церкви повинна посісти радянська школа... « Зрікаючися сану, він закликав «усіх розсудливих і чесних служителів культу» наслідувати його приклад. Аналогічні заяви адресували газеті священик Григір Петрович Петровський із с. Березна, який зазначав, що «релігія є дійсно оманою для трудящих» і що «за релігією маскуються сотні тисяч контрреволюцій»; дяк Яків Касянович Косяченко із с Смяч, священики В. П. Позняк, А. Ярчуков та ін.

Під тиском влади, у створеній нею відповідній антирелігійній атмосфері чимало священиків змушені були відступати від своїх переконань і служінь.

Цілеспрямовано й жорстоко проводилось знешкодження будь-якого впливу на селян віри в Бога і поваги до її служителів. У 1930 р. за «поширення релігійного дурману» мав неприємності священик із с Козацьке Федір Федорович Козмінський. Онисима Платоновича Швайку із с. Красляни Прилуцького району позбавили виборчих прав за читання Біблії.

Кримінальні справи тих років рясніли звинуваченнями типу: «... Як завзята церковниця, голова церковної громади, викликала нездорове ставлення до заходів радянської влади серед відсталих колгоспниць», «... антирадянська агітація на релігійному ґрунті... «, «баптист казав, що за Польщі жилося краще... «

У ті часи знищувалась і релігійна література. Ось витяг із доповідної записки начальника Носівського районного відділу НКВС молодшого лейтенанта держбезпеки Грицова: «Вилучені під час обшуку книги церковного характеру – Часослови, Біблії, Псалтирі – знищені як такі, що не являють ніякої цінності, шляхом спалення».

Начальник Коропського районного відділу НКВС Лисицин і його співробітник Поблачуєв у 1937 р. конфіскували в мешканця с Вишеньки Тимофія Гавриловича Труша і знищили таку літературу: «Христос і революція», Святе Євангеліє, Псалтир, Євангеліє від Матвія, «Духовні пісні», «Гуслі», «Тихі бесіди про служіння», «Чи молишся ти?», Новий завіт і т. ін. «Антирадянська діяльність» Труша полягала в словах: «Боже, як тяжко нині віруючим! Боже, благослови братів наших у тюрмах! Той, хто вірує в Христа схожий на людину, яка збудувала дім свій на камені, а хто не вірує – на людину, яка поставила дім свій на піску».

 

 

Перемога більшовиків у громадянській війні і встановлення радянської влади в Україні створили нову ситуацію. З одного боку більшовики у перших своїх декретах і деклараціях проголосили відміну усіх обмежень реалізації свободи совісті («Декларація прав народів Росії», «До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу» обидва листопад 1917 року, «Про відділення церкви від держави і школи від церкви» січень 1918 року). Так, у конституції УРСР 1919 року ст. 24 визнавала свободу совісті і право релігійної та антирелігійної пропаганди.

Традиційною в радянській історіографії була точка зору, що у країні повністю реалізована свобода совісті, тоді як у капіталістичних країнах, у кращому випадку, забезпечувалася урізана свобода віросповідання.

Виходячи з суті свободи совісті зрозуміла необхідність забезпечення однакових прав як віруючим, так і атеїстам. За радянських часів ця обставина якраз ігнорувалася як у теорії, так і на практиці. Вже з перших місяців після Жовтневого перевороту 1917 року більшовики, хоча і прийняли декрет про відокремлення церкви під держави і школи від церкви, грубо порушили законні права десятків мільйонів власних громадян.

Впевнені в перемозі соціалістичного суспільства, в якому немає місця релігії, протягом 1917-1918 років більшовики фактично розпочали “війну з релігією”.

VІІІ з'їзд РКП (б), що відбувся у березні 1919 року, започаткував планомірний наступ на релігію та церкву У програму партії з'їзд включив тезу про необхідність боротьби з релігією, яка на практиці тлумачилася як основа для перегляду та ревізії зафіксованої у конституції свободи совісті.

Незабаром при ЦК більшовицької партії була утворена антирелігійна комісія,