Наслідки другої світової війни

В історії не було воєн, які за розміром руйнувань та лиха, заподіяного людству, можна порівняти з Другою світовою. Серед народів, які особливо постраждали від неї, був український. На території України під час окупаційного режиму було знищено майже 3, 9 млн. мирних жителів, вивезено понад 2, 4 млн. осіб до Німеччини, частина з них загинула, а 200 тис. осіб, побоюючись сталінського режиму, так і не повернулись. Загалом у роки війни загинув кожен шостий житель України.

До численних людських утрат додалися величезні матеріальні збитки, яких зазнала Україна. З 679 млрд. крб. матеріальних збитків, заподіяних Радянському Союзу, 285 млрд. (42%) припадає на Україну. За роки війни населення республіки скоротилося на третину. Україна втратила 40% свого економічного потенціалу, близько 10 млн. осіб залишилося без житла.

На основі союзного закону (затверджений у березні 1946 р.) Верховна Рада УРСР у серпні 1946 р. прийняла Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр. Основні зусилля та капіталовкладення спрямовувалися на відновлення та розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту.

На кінець п’ятирічки були відбудовані не тільки старі, а й споруджені нові промислові підприємства. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень. За рівнем індустріального розвитку вона вже на той час випереджала багато країн Європи.

Гірше йшли справи у сільському господарстві. Воно повинно було розвиватися, спираючись винятково на свої власні, вкрай недостатні й обмежені державою, ресурси. Труднощі посилювалися небаченою засухою 1946 р. Узимку 1946/47 р. на Україні розпочався голод, якого, як вважають спеціалісти, можна було уникнути.

Україна в числі 51 країни світу виступила одним із засновників і перших членів Організації Об’єднаних Націй (ООН). 6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско для участі в роботі конференції і підписала декларацію про заснування ООН. Її представники були обрані до дев’яти комітетів та комісій організації.

Позитивно оцінюючи розглянуті аспекти зовнішньополітичної діяльності України, водночас не можна відокремлювати їх від великих прорахунків, припущених радянською дипломатією в цілому в повоєнні роки. Трагічною помилкою української дипломатії була політика замовчування ганебних фактів дискримінації українського населення в Польській Народній Республіці. Ще під час війни у вересні 1944 р. між Польським комітетом національного визволення і урядом УРСР була підписана угода про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі, а польського – з УРСР. Люди за бажанням із збереженням свого майна переселялися на свою етнічну батьківщину. Це було виявом природного права людини обирати місце свого проживання. Проте поступово від добровільного виїзду на батьківщину влада перейшла до складання списків для обов’язкового переселення.

Ганебним актом стосовно українців була т. зв. акція «Вісла», здійснена польськими властями у квітні – серпні 1947 р. Її метою була повна депортація українського населення з його етнічних територій у західній і північній Польщі на інші землі, які раніше належали німцям. Методи роботи з населенням були далекі від гуманних. Виселення супроводжувалося руйнуванням пам’ятників національної культури українців: церков, цвинтарів, музеїв, бібліотек.

Одночасно здійснювалися каральні заходи щодо вояків УПА, учасників оунівського підпілля. Така сама політика проводилася радянськими властями в Українській РСР. Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західних українців у відповідність до радянської системи їх східних співвітчизників. Але форсовані темпи індустріального розвитку без урахування доцільності і наявності сировини, примусова колективізація, анулювання Брестської унії й греко-католицької церкви в 1946 р. відштовхнуло значну частину місцевого населення від комуністичної влади. Все це ще більше загострило братовбивчу війну на західноукраїнських землях.

Ще до закінчення війни, в липні 1944 р., на Західній Україні була створена Українська Головна Визвольна Рада. Вона закликала народ до боротьби за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) в межах етнічних українських земель. Боротьба набула широкого розмаху. Служба Безпеки – таємна спецслужба ОУН безжально винищувала прорадянські елементи. Здійснювалися акції саботажу й диверсій, проводилася «шептана» та друкована антирадянська агітація. УПА брала активну участь у військових операціях. Лише з 1 квітня по 1 вересня 1946 р. загони УПА 1017 разів вступали в бій із загонами НКВС.

У свою чергу, численні каральні операції проводилися проти УПА органами НКВС. З лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39773 операції. В липні 1946 р. ЦК КП (б) У прийняв пропозицію Міністерства внутрішніх справ УРСР про доведення чисельності бійців винищувальних батальйонів до 35 тис. осіб. Отже, боротьба переростала у громадянську війну.

Сили сторін у боротьбі були нерівними. Тому в 1949 р. керівництво УПА прийняло рішення вивести армію до Німеччини і Австрії. Після загибелі командира УПА Тараса Чупринки (Р. Шухевича) 5 березня 1950 р. повстанський рух втратив організованість і пішов на спад. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли ще до середини 50-х рр.

Важливою подією повоєнного десятиріччя була передача Кримської області до складу УРСР. Виходячи з історичних і культурних зв’язків, етнічної і територіальної спорідненості Україну й Криму, Верховна Рада СРСР указом від 19 лютого 1954 р. включила Кримську область до УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчування обумовили ситуацію, коли