Ярмаркова культура як культурно-дозвілеве явище

Отже, торги та ярмарки, що повиникали в галицьких та волинських містах, йдуть услід за загальною рустикалізацією України й поволі перетворюються на збільшені копії сільських чи містечкоих ярмарків. Саме на ярмарку український дядько, що цілий рік не бував далі околиці власного села, міг оновити уявлення про світ і людей, які деінде живуть і щось інше, окрім пшениці і сала, продукують і продають.

Усе це, вочевидь, має пряме відношенння до української культури в антропологічному сенсі. А до популярної культури? За визначенням, вона зорієнтована на якнайширшого, масового споживача, а де ж більша маса, аніж на ярмарку? Тож не дивно, що саме на базарах та ярмарках співали кобзарі та лірники, влаштовувалися бурсацькі ліцедійства, зірки провінційних театрів Російської імперії вимагали в “антерпреньорів гаркунзадунайських” для себе “бенефісу в ярмарок”, а на Київські контракти приїздили пограти – Ліст, послухати – Бальзак.

Якщо зробити спробу періодизації торгу-базару-ринку в українській історії, то обрана точка зору – крізь призму сучасного українського способу життя – приводить до поділу, умовно кажучи, “історії базару” на три дуже нерівні в часові відтінки.

1. Базар (торг, ярмарок) традиційного (себто рустикального) українського суспільства, що його форми окреслились ще в XV-XVI ст. й еволюціонували досить повільно аж до часу руйнування цього суспільства, себто до колективізації.

2. Колгоспний ринок радянських часів (епохи загалом антиринкової), химерно доповнений “чорним ринком” – фантомом, який де-не-де втілювався в матеріальну оболонку “барахолки”.

3. Базар-ринок епохи суспільно-економічної трансформації, коли “верхи” запевняють, що будують “цивілізований ринок”, але “низи” помічають хіба що небачений розквіт різного роду базарів. Початком цієї епохи варто вважати 1989 рік, коли зміна суспільного ладу в сусідній Польщі породила лавино-подібне явище “човникової торгівлі”, яка, в свою чергу, витворила в Україні цілком новий тип базару.

Кожний із цих періодів значою мірою виростав з попереднього, успадковуючи його риси, і всі вони помітно впивали на загальний спосіб життя (себто культуру) нашого народу.

Ярмарок – це напівсвято, це виривання з повсякденної рутини сільських робіт, це подія, до якої готуються задовго: “Наш братчик – не бабак; він жде пори. Він, нехай Бог боронить, не москаль, щоб йому, кинувши жінку, діточок і худобоньку, та за тією бідною копілкою шлятись по всіх усюдах... Коли вродив Бог хлібця та дав зібрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькі у волость потягунть за подушне і за общественне, а тут жінка забагла льону... та нового очіпка, та дочкам плахт або свит, тай усяка напасть постигне, що треба притьмом грошей, тогді вже ніде дітись – вези хоч верстов за 20, та чи стала ціна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся, за що продав, аби довго не стояти, та й уривай додому... ”[7, 21]

Втім своєю регулярністю ярмарок – такий самий неодмінний компонент віковічного селянського річного циклу, як сівба, жнива, осінні весілля.

У кількох ярмаркових днях концентруються багато граней сільського та містечковго життя – і тяжка праця, і свято: “Іще зранку, хто продав свій товар, а хто, покупивши чого кому треба і попивши могоричі, тепер, попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан, позакручували уси, ідуть лавою, з боку на бік перевалюючись, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є сили, аж кривляються та жмуряться, співаючи московської пісні “Три далінусці стояла... ”, це пошуки зайвої копійчини – пошуки спілкування, розваг, а то й наречених: “Ось і дівчата зібрались іти на ярмарок, бо усе піджидали, щоб порідшало народу на місці, а то як у тісноті, так думали, що їх не так і розглядають... ”

Ярмарок – місце, де сходяться майже на рівні, потрапляючи до одного ряду, суспільні верхи та низи; як той згусток українського часопростору, де його вже загальновідома бароковість настільки концентрується й набирає барв, що всі, хто брався ярмарок описувати, збивались на програмово-бароковий, мало не керпентьєрівський стиль – і сентименталіст Квітка, і романтик Гоголь, і експресіоністичний Остап Вишня. У них усі описи ярмарків сповнені довгих переліків та експресивних вигуків, залиті сумішшю барв та звуків, високого та низького, панських родзинок і кав’яру та “для нашого брата свинини”...

Придивившись до ярмаркового товару в гоголівських Сорочинцях 1831 р., в основ’яненківських Липцях 1833 року, врешті, в полтавському селі Мануйлівка, описаному Остапом Вишнею року 1925-го, побачимо: упродовж століття торгували майж тим самим простим селянським тиа ремісничим товаром, продуктом донідустріальної доби – збіжжям та худобою, сокирами та чобітьми, глеками та стрічками для дівчат. Тож, вочевидь, спосіб життя українського селянина за це століття мало змінився. І якщо у Квітки та Гоголя де-не-де трапляється та “панський крам”, то в Остапа Вишні вже й цього нема (бо нема вже панів). У Квітки зустрічаємо цілу галерею колоритних постатей, що їхнє життя тісно пов’язане з базаром –