Виховання особистості в колективі

 

Колектив як соціокультурне середовище виховання і розвитку

Підходи до розробки проблеми колективу й індивідуальності

Поняття про дитячий колектив, його ознаки, функції, структура і типи

 

 

Виховання особистості в колективі – важлива закономірність українського національного виховання. Дитина народжується в сім'ї і розвиток дитини (фізичний, психічний, соціальний) відбувається в колі членів родини: батька й матері, дідуся, бабусі, старших братів і сестер. Першими джерелами соціального успадкування є соціальне багатство (мова, норми поведінки та ін.) членів родини. Дитина відчуває духовну єдність з цим соціальним осе­редком і залежність від нього. А згодом юна особистість виходить за рамки своєї сім'ї і потрапляє у своєрідну духовну залежність від соціуму. Упродовж усього життя людина відчуває себе часткою певної спільноти. Колектив є невичерпним джерелом морально-духовного збагачення особистості й одночасно її захисником. І тому в менталітеті українського народу було і залишається поважне ставлення до колективу, відчуття залежності від нього. В українському фольклорі, як джерелі народної мудрості, шанується авторитет і сила громади, значимість одностайності і єдності людської спільноти («громада – великий чоловік», «більший чоловік громада, ніж пан»). Підкреслюється, що громада, її думка – це велика сила, яку аж ніяк не можна ігнорувати «на чужий роток не накинеш платок», «раз на віку спіткнешся, та й то люди бачать») /Діяльність людини певною мірою пов'язана з іншими членами громади. Тому кожна нормальна особистість відчуває відповідальність перед громадою, остерігається осуду своїх дій співгромадянами) («хоч ганьба очі не виїсть, але не дає між людьми показатися», «стид, хоч і не дим, а очі виїсть»).

Одним із найтяжчих покарань для людини є вилучення з громади, залишення її наодинці за межами колективу. Пригадаймо легенду з повісті М. Горького «Старуха Изергиль», коли громада, роздумуючи про міру покарання Ларри за егоїстичну підступну поведінку, виносить рішення про його відокремлення від громади.

Народна педагогіка, вбачаючи в колективі могутню силу виховного впливу на особистість, зосереджує увагу на тому, щоб соціальний колектив був джерелом всебічного розвитку його членів, виступав надійним захисником їхніх інтересів і прав. Оскільки характерними рисами менталітету українців є гуманізм, демократизм, не допускається використання колективу як інструмента для утиску його членів, розпалювання конфліктів між членами громади.

Розвиваючи ідеї народної педагогіки, В. О. Сухомлинський писав: «Багатство індивідуальності – інтелектуальне, ідейне, моральне, естетичне, творче, емоційне, громадянське – визначається багатством її стосунків і зв'язків з навколишнім світом, а навколишній світ – це насамперед люди, їх відносини і зв'язки. Гармонія щасливої праці, повноцінного духовного життя людей, які об'єднуються у найрізноманітніші спілки – від сім'ї до всього нашого суспільства, залежить від гармонії індивідуальності й колективу».

Останніми роками у педагогічній літературі розгорнулася дискусія стосовно доцільності застосування принципу колективізму у вихованні, у суспільних відносинах взагалі. Критики колективістських форм виховання заперечують позитивність макаренківської теорії і практики, оскільки на їхню думку, колектив є чинником пригнічення, нівелювання особистості. Принцип колективізму нібито є породженням тоталітарної системи, а колектив – інструментом авторитарної педагогіки.

Виходячи з аналізу загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей, навряд чи можна погодитися з прихильниками цієї думки, яка ґрунтується на концепції екзистенціалізму. Справді, якщо використовувати колектив як інструмент нівелювання, утиску особистості, як це було властиво радянській тоталітарній системі, то такий підхід є неприйнятним для демократичного, гуманістично орієнтованого суспільства. Колектив має бути соціальним утворенням, яке сприяє всебічному розвитку особистості і є інструментом її захисту, підтримки. Ідея колективного виховання є соціально вмотивованою як з позицій української народної педагогіки, так і з позицій сучасних виховних завдань.

Наукові засади теорії колективу свого часу розробив А. С. Макаренко, і саме він обґрунтував випробувану часом технологію розвитку і формування дитячого колективу. Поставленому в жорсткі умови, які вимагали займатися перевихованням малолітніх правопорушників, педагогічно занедбаних дітей, А. С. Макаренку доводилося йти від потреб практики до теорії, а потім уже в практичній діяльності перевіряти свої теоретичні відкриття. Треба зважати на те, що у 20-х роках минулого століття через соціальні та економічні негаразди в Україні було багато педагогічно занедбаних дітей, схильних до правопорушень, дітей-сиріт. Серед більш ніж 40 дитячих колоній, які займалися перевихованням таких дітей, виділялася передусім колонія ім. Горького, якою керував А. С. Макаренко. В основу перевиховання він поклав концепцію виховання особистості в колективі, через колектив і для колективу шляхом включення кожної особистості в активну продуктивну працю з дотриманням вимог принципу: якомога більше поваги до особистості й вимогливості до неї. Зрозуміло, що діяльність колективу Ковалівської (Курязької) колонії, а потім колективу комуни ім. Дзержинського відбувалася на соціальному фоні становлення тоталітарної системи. Проте запропонована А. С. Макаренком концепція колективістського виховання витримала випробування часом, оскільки спрямована на формування соціально сильної особистості. Вона отримала схвалення у світовій педагогіці (Японія, Німеччина та ін.). Тому безпідставно заперечувати, відкидати її немає сенсу. А що натомість? Концепція колективізму має діяти з урахуванням вимог епохи становлення громадянського суспільства.

Варто зважити і на той факт, що розроблена А. С. Макаренком концепція виховання особистості в колективі має сенс не лише у системі виховання школярів, а й студентської молоді, зрештою стосується соціальної діяльності дорослого населення.

Колектив – це соціально значуща група людей, які об'єднані спільною