Духовні детермінанти активізації політичної участі особистості

Оскільки всі процеси політичної участі реалізуються під впливом тих чи інших громадянських цінностей, і в якому напрямі та з якою силою будуть відстоюватись політичні інтереси, залежить від духовної культури особистості і спільноти, тому духовну культуру правомірно тлумачити як матрицю суспільної та індивідуальної життєдіяльності, в тому числі і в політичній сфері. Основним механізмом, за рахунок якого це відбувається, є продукування відповідних цінностей і смислів. Адже функціонально саме цінності формують смисловий фундамент культури в усіх її проявах. «Творення смислів породжує цілі, частина з яких стає цінностями. Посилення чи послаблення духовного потенціалу людини, умов і норм її духовного формування означає в житті культури спади і підйоми» [10, с. 16].

Провідна духовна цінність сучасного світу (власне, починаючи з часів Ренесансу) – людина. Незважаючи на одвічний прагматичний інтерес людини до світу, вже багато століть стверджується, що ця прагматика не повинна наносити шкоди окремій людині і людині як біологічному виду в цілому. Тому цілком закономірним і логічним є гуманістичний пафос духовної культури: її спрямованість на людину, її майбутнє, утвердження трудового стилю життя, який спирається на розум й виключає знеособлений підхід до людини.

Традиційно в розумінні змісту духовної культури на першому місці розглядаються духовні цінності, гуманістичні за своєю природою.

Наприклад, у своєму дисертаційному дослідженні педагогічних умов формування духовно-моральної культури майбутнього вчителя російська дослідниця О. Храброва демонструє, що ВНЗ постає культурно- освітнім простором, де цілісність процесу детермінована духовними цінностями. Також автор обґрунтовує, що антропологізація освітнього процесу є найбільш актуальною для цього підставою організації мотиваційно- ціннісної діяльності студентів [11, с. 4]. А сама духовноморальна культура визначається дослідницею як «процесуальна цілісність, де створюються умови для інтеріоризації духовних цінностей і якості особистості, що детермінують та регулюють її мотивацію і виражаються в творчому досвіді самовдосконалення» [11, с. 6].

Духовна культура завжди спрямована на людину, і ця спрямованість починається від постулювання гуманістичних цінностей як серцевини духовної культури, і розгортається в практичній діяльності із пошуку себе, свого місця в соціумі, своєї творчої самореалізації в гуманістичному бутті, в житті «в ім’я добра, любові, краси, служіння на благо іншим» [11, с. 9].

Відомо, що ще стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина, добро, краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюти людської духовності: теоретизм, етизм, естетизм. Більш того, сьогодні очевидно, що саме культурою як сферою духовного виробництва викликані до життя антропологічні цінності, які складають сьогодні основу духовних цінностей [10].

На думку вчених, основними рисами духовного світу сучасного інтелігента є: професіоналізм (досконале знання своїх професійних обов’язків, навички їхнього використання) ; соціальна і моральна відповідальність за дії, пов’язані з виконанням фахових обов’язків; високі морально-психологічні якості фахівця; здатність відстоювати та відроджувати національну самосвідомість; духовність як інтегральна людська якість, яка характеризує ступінь вивчення в особистості ціннісних орієнтацій на добро, красу, любов, творчість, свободу [12, с. 163-164].

Поняття духовної культури, духовності в більшості випадків наповнені позитивним смислом. Розповсюдженою є також характеристика духовності як першості вишдх загальнолюдських цінностей. Інколи духовність розглядається як сакральні цінності. М. Фуко духовністю називав «сукупність пошуків, практичних навичок і досвіду, якими повинні бути очищення, аскеза, відречення, звернення погляду усередину самого себе, зміни буття, що складають не для свідомості, а для самого суб’єкту, для його буття ту ціну, яку він винен за осягнення істини» [13, с. 286].

Така духовність позиціонується як усвідомлена життєдіяльність людини. Так, за Н. Хамітовим, «народження духовного нового – це відрив від звичних орієнтирів. Необхідно усамітнитись в собі, щоб стати визначним для інших. В цьому усамітненні найвища напруга й устремління, відсторонення від соціуму, який ще не зрозумів тебе і твого вибору» [14, с. 144]. Це шлях самопізнання, необхідного для справжнього гуманізму.

С. Кримський, характеризуючи духовність особистості і соціуму, підкреслює, що «... духовність є здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній світ особистості на етичній основі, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується себетотожність людини, її свобода від жорсткої залежності перед постійно змінюючимися обставинами. Дух – це становище активності, щодо опредмечування ідей і зворотнього розпредмечування результатів діяльності, яке визначає семантичне поле культури» [15].

У цьому ж контексті духовність розуміється як стан і процес зростання людини. Духовність – це є, з одного боку, показник, мірило істинності, даності і явності, а з іншого – процес особистісного духовного становлення. Вершина його досягається завдяки самопізнанню людиною власної сутності, самоусвідомлення іншого «Я» й ототожнення з ним. Це в цілому дає можливість індивіду гуманного ставлення до інших, до власного життя, до власної праці. це дає можливість виключити знеособлений стиль життя, а тому і байдужість. Індиферентність, пасивність зокрема в соціально-політичній поведінці. Оскільки кожен із нас відповідає за всіх, і жодна людина не може залишитись поза увагою, – ми приречені на громадянську активність.