Дискурс парадигмальності філософсько-історичного знання: спроба метааналізу

Тож, як бачимо, тріада “класична-некласична- постнекласична” ще більше ускладнює проблему парадигмації філософсько-історичного знання, якщо її застосовувати окремо до онтологічної і гносеологічної предметної іпостасі філософії історії. На наш погляд, уникнути калейдоскопічного множення парадигмальних образів філософії історії можливо за двох умов. По- перше, зазначену тріадну типологізацію застосовувати до парадигмації усього корпусу філософсько- історичного знання, і, по-друге, приставши до ідеї І. В. Бойченко, в основу цієї типологізації покласти принцип монологічність/плюралістичність пізнавальних підходів. У цьому разі можна більш чітко окреслити парадигмальні матриці філософії історії.

Парадигму класичної філософії історії визначає універсалістські-глобалістське розуміння історичного процесу як монолітно лінеарного руху до певної мети. Їй притаманні детермінізм, прогресизм та преформізм. Вона започаткована в християнському провіденціалізмі Августина, своєї довершеної форми набула у філософії історії Гегеля, а завершення – в історичному матеріалізмі К. Маркса та Ф. Енгельса.

Становлення парадигми некласичної філософії історії відбувається з середини ХІХ ст.., коли принцип історичного монізму поступається принципу історичного плюралізму, генералізуючий підхід в розумінні історії змінюється на індивідуалізуючий. Предметний інтерес її фокусується на специфіці історичного пізнання. Внаслідок переносу акценту із зовнішнього на внутрішній вимір, “всередину”, історія набуває ознак унікальності та неповторності. Формується уявлення про історичний розум (В. Дільтей). Це означає, що застосування його увідповіднюється з темпоральними і соціальними передумовами. Визнається автореферентність мови (Ф. Де Сосюра). Відтак проблема історичної істини кореспондується з методологією опису історичних фактів. Як рівнозначні і навіть в чомусь комплементарні співіснують формаційний і цивілізаційний підходи в поясненні історії як утворення принципово поліцентричного.

Парадигма постнекласичної філософії історії проростає із некласичної внаслідок абсолютизації визначних векторів її методологічної стратегії. Ядро її становить постмодерністська критика історицистської раціональності, установка на граничний історичний релятивізм, фрагментація та локалізація досліджень, лінгвістичний редукціонізм та нарративізм, заперечення будь-якої системності та впорядкованості, симуляція та метафоризація історії (розвиток її за образом ризоми, проголошення смерті суб’єкта та кінця історії).

Вихідна невизначеність і багатозначність терміну “парадигма” Т. Куна й досі відгукується розмаїттям смислових відтінків, якими він навантажується в різних контекстах філософсько-історичного дискурсу. У навчально-методологічних працях поняття парадигми часто застосовується вербально-метафорично, номінально, без окреслення його логічного змісту, або ж цей зміст розчиняється в певному контексті, що коливається від автора до автора. Парадигми створюються на основі загальних ідей, що правлять за фундаментальні методологічні принципи, здатні визначати мисленнєві моделі як епістемологічні конфігурації, що являють собою усталену єдність концептуальних підходів та теорій. Тому методологічно некоректною слід визнати практику застосування терміну парадигми як синоніму концепції, теорії, або суто методологічного підходу. Це обертається не лише вихолощення евристичного методологічного потенціалу цього поняття, а й внесенням поняттєвої непрозорості в дискурсивне поле філософії історії.

Метааналіз наявних спроб наукової рефлексії парадигмального виміру філософсько-історичного знання також виявляє не тільки неоднозначність поглядів на предметно-критеріальну базу виділення парадигм філософії історії, а й суперечливість позицій щодо головних методологічних принципів. Проте наявну ситуацію у філософії історії як галузі філософського знання все ж не варто позначати у термінах Т. Куна як допарадигмальний стан її розвитку. Адаптація кунівсього поняття до соціогуманітарного знання взагалі та філософії історії зокрема має свої особливості.

По-перше, філософським дисциплінам притаманні високий рівень теоретичної абстракції та відповідна субАктивізація в розумінні поняттєво-категоріальної структури. Все це робить неможливим віднесення до характеристики їх розвитку кунівської типології парадигмальності знання (допарадигмальний, парадигмальний (нормальний) та стан наукової революції). У царині соціально-гуманітарного знання взагалі та філософсько-історичного зокрема поняття парадигми втрачає строгість природничо-наукового мислення, зразками якого слугували арістотеліська наука, птолеміївська астрономія, або ж ньютонівська механіка.

По-друге, свої евристичні можливості поняття парадигми відкриває передусім в площині осмислення за його допомоги становлення й розвиток в діахронічному вимірі складних феноменів духовності й соціального життя. Сказане стосується, насамперед, таких концептів, як філософія, релігія, історія, мова, культура, право, ідеологія, комунікація тощо. Відтак філософська парадигма на відміну від природничих наук має не стільки проективно-програмуючий характер, скільки метааналітичний, коли дослідник здійснює певну структурацію форм та моделей (парадигм) існування цих феноменів в процесі їх розвитку. У цьому разі вони постають рефлексивними конструкціями, закладеними на певному засадовому принципі, що задає рамкове методологічне спрямування дослідження й править за визначний (парадигмальний) підхід. Зміна фундаментального принципу призводить до зсуву в методологічних засадах (парадигмального повороту) й зрештою до зміни всієї теоретичної моделі (парадигми). Подібний парадигмальний поворот, наприклад, в соціальній філософії здійснив Ю. Габермас завдяки тому, що в теорії соціальної дії перейшов від цілераціональної дії, що орієнтована на досягнення успіху (М. Вебер), до комунікативної дії, спрямованої на досягнення порозуміння,

По-третє, в соціогуманітарній галузі зміст поняття парадигми доцільно обмежити суто епістемологічним контекстом, смисл якого схоплює термін методологічної матриці, що об’єднує усталену сукупність теоретичних узагальнень (категорій та понять), концептуальних ідей, методологічних підходів та ціннісних настанов. Сам Т. Кун під тиском критичних зауважень схилявся пізніше до вживання замість парадигми терміну “дисциплінарна матриця” [9, с. 235]. У цьому разі більш виразно проступають смислові нюанси, які варто враховувати. Якщо поняття парадигми інтенціонально вказує на певну усталену модель як мисленнєву традицію, то методологічна матриця – це скоріше концептуальна схема. Вживання першого конотується з характеристикою знання в історичному вимірі, його типізацією. У цьому сенсі якоюсь мірою можна виправдати практику, коли автори текстів не вдаються до докладного визначення змісту парадигми, покладаючись на ерудицію читача. Що стосується парадигми у значенні методологічної матриці, то вона більше орієнтує на постановку в її межах проблем даної галузі знань, їх обговорення та розв’язання, що потребує чіткого окреслення її методологічного ядра.

І насамкінець. Більш зрозумілу і чітку перспективу парадигмації філософсько-історичного знання пропонує поєднання кунівського терміну парадигма в щойно окресленому сенсі з типологію розвитку науки в контексті трансформації наукової раціональності (за В. С. Стьопіним). Тоді, поклавши в основу розрізнення парадигм принцип монологічність/плюралістичність пізнавальних підходів, у філософії історії (як цілісному корпусі знання без виділення його онтологічної і гносеологічної предметної іпостасі) є достатні підстави вирізняти три її парадигми: класичну, некласичну та постнекласичну. Звісна річ, автор свідомий того, що запропонований підхід парадигмації філософсько- історичного знання містить певний дискусійний потенціал.