Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України

 

Таблиця 2

Критерії та показники економічної та соціально-економічної ефективності освітньої діяльності

 

Розділ 4. Управління розвитком освіти та її потенціалом. В сучасній освіті відбуваються кардинальні зміни: набувають нових значень масштаби, форми і методи організації та управління освітньою галуззю. Як розвинені держави, так і ті, що розвиваються, знаходяться у постійному пошуці і трансформації своїх національних систем освіти, які мають відповідати новим вимогам становлення інформаційного суспільства. Різні за глибиною і характером здійснюваних заходів, процеси перебудови націлені на пошук систем організації, управління і фінансування освітньої діяльності, які будуть ефективнішими, дійовішими, забезпечуватимуть високу якість освітніх послуг, а отже і більш високий рівень загальної грамотності, громадської свідомості та професійної компетентності своїх громадян.

Сучасна освіта України знаходиться в процесі трансформування, необхідність якого зумовлена як загальноцивілізаційними причинами (становлення інформаційного суспільства, зростання ролі знань, нові вимоги виробництва до людських інформаційних ресурсів та ін.), так і реформаційними перетвореннями в українському суспільстві та державності. З напрямом світових тенденцій збігаються такі реформації, як перехід до ступеневої освіти; диверсифікація навчальних закладів; значне урізноманітнення як самих форм навчання, так і закладів післядипломної освіти; розвиток недержавного сектору освіти. В період 1993-2000 років в основному завершилася перебудова освіти, на нових, демократичних засадах відбулися суттєві зміни в організації освітньої діяльності, управлінні освітою, її фінансово-економічному механізмі. Основні контури розвитку системи освіти України на першу чверть ХХІ століття визначає прийнята на всеукраїнських зборах освітян в жовтні 2001 року Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті.

У дисертаційній роботі автором сформульовано основні принципи, що мають визначати державну стратегію відносно освіти в новому суспільному контексті. Державна стратегія розвитку освіти своїм фундаментом повинна мати чітке усвідомлення того, що освіта – це сфера здійснення соціально-економічних інвестицій, що мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Налагодження і підтримання ефективного економічного механізму функціонування системи освіти має грунтуватися саме на цьому фундаментальному положенні, а не на ставленні до неї як до важкого тягаря на державному бюджеті.

Водночас показується, що освіта, яка відповідатиме вимогам ХХ1 сторіччя, не може розвиватися в умовах жорсткого адміністративного контролю та бюрократичного менеджменту, вона потребує принципово нових підходів до управління цією сферою діяльності. З метою узагальнення нагромадженого світового досвіду державного управління освітою та адаптації його до нових соціально-економічних умов України дисертантом сформульовані концептуальні підходи до формування і реалізації державної політики за цих умов. Система управління освітньою діяльністю має базуватися на механізмах і стимулах, які впливатимуть на поведінку суб’єктів освітньої діяльності та сприятимуть адаптації їх один до одного і до середовища. Замісць централізованої організації системи освіти та професійної підготовки приходить науково обгрунтована концепція децентралізації, яка передбачає посилення незалежності установ, секторів і механізмів таким чином, щоб підвищити їх гнучкість в адаптації до змін соціального середовища. Пріоритет надається принципам саморегулювання, реальної свободи і гнучкості закладів освіти.

Водночас, відхід від методів жорсткого адміністрування не повинен означати послаблення, нігілізму щодо регулюючої ролі держави. Її міцність має проявлятися в гарантуванні високої якості освіти, що може забезпечуватися високими освітніми стандартами, яким мають повністю відповідати учні та студенти. Вдосконалення, підвищення ефективності управління системою освіти обов’язково потребує і високої відповідальності та прозорості державної політики. Недостатня відпрацьованість самих таких механізмів, як відмічається у дисертації, є однією з основних причин того, що продекларовані чудові наміри і цілі залишаються на папері. Піднесення відповідальності держави, її органів за виконання своїх функцій стосовно управління стане реальним тільки з появою інших суб’єктів цього процесу, а саме – громадськості, приватного сектору. Монопольне становище держави, негативним проявом якого виступають непідзвітність, непрозорість і невідповідальність, буде долатися з включенням цих суб’єктів до процесу управління освітньою діяльністю. На сьогодні, хоча і має місце розвиток приватного надання освіти та громадської активності, вони ще не є консолідованими виразниками інтересів своїх соціальних груп, верств.

Сучасна освіта для успішного здійснення своєї діяльності потребує налагодження певної системи відносин по забезпеченню фінансовими ресурсами. Фінансовий механізм освіти, як система форм і методів створення, формування і використання фінансових коштів для забезпечення діяльності закладів освіти, характеризується все більшими ускладненнями. Проведене дослідження дало змогу дійти висновку про ускладнення таких основних, нерозривних функцій фінансового механізму, як фінансове забезпечення і фінансове регулювання.

Виконання функції забезпечення закладів освіти фінансовими ресурсами об’єктивно зумовлює потребу регулювання порядку створення фондів, їх розподілу і