Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

висвітлити актуальну національно орієнтовану проблематику історичних досліджень;

простежити узагальнення соціальних аспектів націостановлення в історичній думці;

проаналізувати регіональні варіанти української історичної думки;

Методологічні принципи дотримані при написані дисертації, включають власне методологію та дослідні методи. Перша обіймає розуміння сутності тих явищ, що досліджуються. Це у свою чергу зумовлювало використання методів для опрацювання джерельної бази. Вважаємо за доцільне схилитися до визнання принципу методологічного релятивізму.

Досить продуктивними можуть бути методологічні засади, які полягають у визнанні плюралізму та обмеженої змінності історичного процесу, ситуаційного детермінізму явищ різних сфер людського буття (зокрема, взаємовпливу соціального, політичного та духовного життя). Дисертант схиляється до широкого розуміння історіографічного процесу, який включає не тільки генезу наукового знання, а і його суспільне відрефлексування на рівні масової історичної свідомості. Автором поділяється примордіалістській підхід до етнонаціональної проблематики. Проте при розгляді окремих сюжетів визнається слушність конструктивістських побудов, запропонованих модерністами. Історія ментальностей та ідей як об’єкт дослідного пошуку вважається відносно самостійною, до певної міри самодостатньою.

Методи дослідження визначаються характером теми, метою та особливостями джерельної бази, яка покладена в основу дисертації. Використовуються: комплексний міждисциплінарний підхід, структурно-функціональний системний аналіз, у тому числі й історіографічних фактів, порівняльно-історичний метод та метод критичного аналізу конкретного документального матеріалу, виходячи з принципів об’єктивності та історизму. Проте автор свідомий того, що означені методи є продуктивними лише на окремих етапах дослідного пошуку. Так системний підхід, важливий для загального схоплення інтелектуальних явищ, втрачає свою евристичну вартість на рівні виявлення індивідуального, специфічного у доробку того чи іншого історика. Тут у нагоді стає метод психологічного аналізу, індивідуалізації тої чи іншої постаті на тлі функціонування гуманітарних та суспільно-політичних дискурсивних практик тієї доби.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає постановці й комплексному розв’язанні проблеми функціонування історичної думки у період українського модерного націотворення. Новаційним є застосування полідисциплінарного підходу – дисертація виконана на межі дослідження історіографії, історії України, етнополітології.

Максимально повно подано історіографічний аналіз проблематики, який показав відсутність її цілісного студіювання. Для подолання цього було запропоновано дослідницький підхід, що поєднував елементи розробки інтелектуальної, політичної історії та історії культури.

Здійснено критичний аналіз української історіографічної традиції, що сформувалася під впливом модерного націостановлення і виявилася доволі типовою для центрально-східноєвропейського ареалу. Вдалося простежити дію взаємопов’язаних механізмів кореспондування наукової історичної практики та національного усвідомлення спільноти. Зокрема, історична думка розглядається як вихідний матеріал для усталення національної свідомості, а формування її віднесено на карб самої нації, яка обирає із загальної суми історичного знання те, що вважає компліментарним для націотворення.

Інноваційним є розгляд історичної пам’яті та історичної свідомості українського загалу як проблеми історіографії. У межах авторського бачення ці явища виступають головними ланками зв’язку між науковою думкою та національною свідомістю.

Етнополітична функція історичної думки розглянута у двох взаємопов’язаних вимірах. Подібний підхід ґрунтується на гіпотетичному припущені, що історична наука, виступаючи основою для суспільно-психологічного оснащення національної спільноти, виконує двоєдину задачу. З одного боку, вона відмежовує власне дослідне поле від ширшого (цивілізаційного, геополітичного, імперського). Звідси можна вести мову про перастативну функцію історичної думки (від грецького πέρας – межа). Автор пропонує ввести це визначення у науково-дослідну практику і аналізує його на українському матеріалі, який розглядається у дисертації. З іншого боку, з’ясовано виконання історичною наукою консолідуючої функції, тобто простежено створення загальнонаціональної історичної парадигми, яка б була сприйнята національною спільнотою як питомо своя.

Зроблено концептуальний висновок, що в українському випадку становлення національної парадигми сприйняття минулого та її суспільне визнання було прискорене процесом соціально-політичної трансформації суспільства. Без соціальної революції не відбулося б такої досить швидкої кардинальної зміни історичних уявлень суспільства. Водночас, наголошується, що взаємозалежність соціальної та світоглядної революції все ж була опосередкованою. Підтвердженням цього постулату слугує здійснений розгляд розвитку української історичної думки як цілком самодостатнього наукового явища.

Автор доводить, що у досліджуваний період українська історична думка здійснила суттєву внутрішню еволюцію. Зародившись як суто етнічна модель, вона поступово набуває справді національних рис. Останнє найпослідовніше виявилось у поширенні державницького напрямку, продукуванні нових концепцій історичного часу і простору буття національної спільноти та у спробах включення історії окремих етнічних груп у загальнонаціональний контекст.

Проаналізовано відповідність регіональних особливостей історичної думки та національної ідентичності у різних складових частинах української етнічної території. До інновацій належить і розгляд особливостей способу мислення українських істориків, з’ясування їхньої самоідентифікації.

Зрештою, автором запропоновано власне бачення еволюції української національної історичної думки, яке суттєвими чином відрізняється від існуючих дослідних інтерпретацій.

Практичне значення результатів дослідження зумовлено їхнім новаційними характером і відповідністю потребам сучасного інтелектуального та суспільно-політичного розвитку. Проаналізований у дисертації процес становлення української національної історичної думки виступає основою для аналітичного прогнозування її поступу в сучасних умовах. Його критичне переосмислення та врахування реального стану сучасної масової історичної свідомості в Україні спонукає до визнання, що українська історія надалі залишатиметься засобом легітимізації української нації. Оприлюднення результатів дисертаційного дослідження певною мірою може прислужитися сприйняттю цього суспільного імперативу. Проаналізований у досліджені позитивний досвід порозуміння між українськими, білоруськими, литовськими, тюркськими і навіть частково російськими істориками, може слугувати підставою для сучасного наукового діалогу з історіографіями тих національних спільнот, які формувалися в одному з українцями геополітичному просторі. Запропоновані у дисертації концептуальні