Взаємодія учасників вишеградської групи із зовнішньополітичним середовищем з етнополітичних питань

 

 

У статті досліджені особливості формування та функціонування механізмів взаємодії країн Вишеградської групи із зовнішнім середовищем у процесі розв’язання етнополітичних питань. Захист демократичних цінностей і дотримання прав людини стають головними вимогами ефективної взаємодії країн Вишеградської групи із зовнішнім середовищем у етнополітичних питаннях.

Ключові слова: Вишеградська група, Європейський Союз, етнопо- літичні проблеми, зовнішньополітичне середовище.

У сучасному світі наявні складні міжнаціональні проблеми, які повсякчас провокують громадянські і міждержавні конфлікти, дестабілі- зуючи тим самим як регіональні, так і глобальну систему міжнародної безпеки. Тому висвітлення відносно успішного досвіду етнополітичного менеджменту країн Вишеградського блоку – Польщі, Словаччини, Угорщини і Чехії – становить, на нашу думку, суттєвий науковий і практичний інтерес.

З наукової точки зору доцільно розглянути основні тенденції взаємодії країн Вишеградської групи із сусідніми державами у контексті етно- політики. Зважаючи на визначення курсу України на поглиблення співпраці з Європейським Союзом, зазначена проблематика також дотична до актуальних проблем вітчизняної етнополітики і дипломатії.

Метою статті є висвітлення особливостей формування та функціонування механізмів взаємодії країн Вишеградської групи із зовнішнім середовищем у процесі розв’язання етнополітичних проблем. Під зовнішньополітичним середовищем ми розуміємо не лише «далеке зарубіжжя» Вишеградської групи, представлене насамперед найближчими східноєвропейськими сусідами – Білорусією, Україною, Росією, а й «близьке зарубіжжя», яким щодо країн Вишеградської групи є Європейський Союз. Водночас маємо на увазі, що Вишеградська група у контексті політики Східного сусідства Європейського Союзу є «авангардом», покликаним проводити цю політику, зокрема, й щодо етно- політичних питань.

У науковій літературі досліджені окремі аспекти зазначеної проблеми. У книзі українського політолога В. М. Бебика розглянуті теоретичні питання політичного менеджменту1. Ці проблеми також стали предметом монографії російської дослідниці Г. В. Пушкарьової2. Проблеми політичного менеджменту у глобальному контексті розглянуті у монографії І. А. Василенко. Методологічні і прикладні питання прогнозування політичних тенденцій розвитку, зокрема у етнополітичній сфері, висвітлені у монографії О. С. Панаріна4. Сучасні етнополітичні процеси в Україні та Європі проаналізовані у монографії В. Б. Євтуха5.

Регіональні особливості етнополітичних процесів в Україні показані у монографії під редакцією М. І. Панчука та Ю. М. Левенця6. Вплив європейських інтеграційних процесів та внутрішньополітичного розвитку України на вітчизняну етнополітику проаналізовано О. М. Майбородою7.

Отже, у нашій статті спробуємо показати, як європейський інтеграційний процес країн Вишеградської групи сприяв радикальній трансформації усієї системи державного менеджменту, й зокрема його етнопо- літичного сегменту.

Радикальні геополітичні зміни 1989-1991 рр. породили, як зазначає Н. Девіс, «три Європи»: Європа 1 – складається із сталих демократій Західної Європи, Європа 2 – із країн Вишеградського блоку, Європа 3 – решта країн колишнього радянського блоку8. Відповідно по-різному у зазначених частинах європейського континенту вирішувалися етнополі- тичні питання. Балкани, як відомо, стали місцем кривавих громадянських війн. Не оминули ці процеси й Придністров’я. Натомість курс країн Вишеградської групи на Євросоюз посприяв ствердженню «європейського інтернаціоналізму», який спирається на ідеї дотримання прав і свобод людини, незалежно від її належності до «титульної» нації або певної національної меншини.

Наразі Європейський Союз є цікавим прикладом величезного полігону, на якому взаємодіють різні моделі збереження і підтримання різноманітності колективних ідентичностей. Етнополітика за цих обставин набуває ознак мозаїчності і конвенційності. Тобто заради підтримання стабільного простору міжнаціональної толерантності Євросоюзу доводиться постійно докладати чималих управлінських зусиль. Складні політичні системи потребують перманентного удосконалення механізмів управління соціальними процесами.

Визначальною особливістю залучення країн Центральної Європи до процесу європейської інтеграції стало поступове розмивання етноцент- ристської політичної культури, атрибутами якої є єдиний національний ринок, єдиний політико-правовий простір, єдина інформаційно-освітня система10.

Після приєднання країн Вишеградської групи до Європейського Союзу єдиний національний ринок було трансформовано у Спільний європей-ський ринок. Національний політико-правовий простір став ієрархічно підпорядкованим наднаціональному політико-правовому простору Європейського Союзу. Наразі найбільш суттєві ознаки збереження певного національного контролю залишаються на рівні інформаційно-освітньої системи, але й вони зазнають дедалі потужнішої ерозії під впливом обмеження національного суверенітету. Утім, поки що зазначений процес не можна вважати завершеним, але тенденція його реалізації, зважаючи на норми Лісабонського договору реформ ЄС, є чіткою. Нагадаємо, що визнання обов’язковості юрисдикції Суду Європейського Союзу, є однією із фундаментальних умов членства в Євросоюзі11. Дотримання положень Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. залишається у сфері компетенції Європейського суду з прав людини. Причому ця компетенція виходить за межі національного суверенітету.

Французький історик П. Розанвалон веде мову про принципову незавершеність демократії як політичної, економічної та соціальної форми організації суспільства. Адже вибори це лише початок та один із важливих елементів сучасної демократії з її багатоманітним потенціалом різних форм прямої демократії як складових демократичної моделі ХХІ століття. Влада вважається повністю демократичною, якщо вона проходить випробування контролем і легітимізацією, які конкурують із мажоритарним волевиявленням і водночас органічно доповнюють його12.

Підписання Європейських угод з країнами Вишеградської групи відбулося в Брюсселі 16 грудня 1991 р., але їхня остаточна ратифікація з Польщею та Угорщиною відбулася в лютому 1994 року. Після розпаду Чехословаччини (1 січня 1993 р.) нові асоціаційні угоди були підписані у жовтні 1993 р. окремо із Чеською Республікою і Словацькою