Феофан Прокопович

Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича.

Народився він у м. Києві у сім'ї купця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов'ю. Там він і виховувався на найкращих зразках класицизму. Але не закінчивши навчання, повертається в Україну; в 1704 р. знову приймає православ'я. 3 1705 р. читає в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф. Прокопович почав впроваджувати принципи гуманізму.

На своїх лекціях Ф. Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму, як-от, Еразма Ротердамського. 3 1712 р. був ректором колегії, до від'їзду (1715) до Петербурга. У Росії став активним прихильником реформ Петра I, ідеологом самодержав'я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718), архієпископ (1724), віце-президент (1721) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою.

Ф. Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду «Епінікіон», де оспівував Полтавську перемогу.

Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна. Вона відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, хитання, обережність та обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. Тут відбилися і особистісні риси характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив. Так, визнаючи Бога, Ф. Прокопович міг іронізувати з приводу християнських догм; виступаючи за розвиток наукового знання, він міг висловити жаль, що «ремеслу та науці сьогодні набагато краще живеться, ніж теології», бо на «божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку». Ідеалізуючи Петра I, активного душителя України, підтримуючи його реформи, Ф. Прокопович з теплотою пише про «нашу Батьківщину» -Україну, проголошує похвалу Дніпрові: «Славен будь, отче великий, завжди повноводний, глибокий... Хто б навтішатись досить спромігся любими серцю просторами цих берегів неозорих.... О, славо і гордосте наша одвіку», присвячує вірші Києву («Опис Києва»). Суперечливість відчутна і в його наукових творах.

Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культури, Ф. Прокопович був енциклопедично обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.

У «Духовному регламенті» (1721) для Синоду Ф. Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. Його буквар «Перше учіння отрокам» витримав 12 видань за перші 5 років.

Феофан Прокопович – мислитель нового часу. Його критицизм до всього старого і віджилого допоміг розчистити і підготувати підґрунтя для наступних вітчизняних мислителів, які продовжували реформування Церкви та держави в Російській імперії.

 

 

Автухович Т. Є. Київський період творчості Феофана Прокоповича і барокко / Т. Є. Автухович // Українське літературне барокко. – К. : Наукова думка, 1987. – С. 178-192.

Білецький В. С. Українська національна еліта ХУІІ-ХУІІІ ст. : Феофан Прокопович / В. С. Білецький // Схід. – № 9. -10 (18-17), 1997. – С. 53-56.

Ничик В. М. Феофан Прокопович / В. М. Ничик. – М. : Мысль, 1977. – 192 с.