Аналіз поняття милосердя з різних точок зору

 

 

Розвиток традицій милосердності в Україні, як і в будь-якій іншій країні, тісно пов’язаний з її історією. Коріння української милосердності можна знайти ще у Київській Русі, у християнській вірі, в козацькому та братському минулому.

Милосердя – це багатоаспектна людська діяльність, соціальний, психологічний та економічний феномен, який має свою давню історію. Первинна форма милосердності у вигляді милостині жебраку зустрічається вже в найбільш віддалені часи і згодом зводиться до рангу релігійного обов'язку. Милосердя – основа релігійної моралі і служить обгрунтуванням різних видів милосердності.

Зародження милосердності в Київській Русі пов'язується із прийняттям християнства. Київський князь Володимир у 996 р. офіційно поклав на духівництво обов'язки займатися суспільним піклуванням, визначивши десятину на утримання монастирів, церков і лікарень. Протягом багатьох століть церква і монастирі залишалися осередком соціальної допомоги старим, вбогим і хворим. Сам князь Володимир служив для народу зразком милосердя і був «справжнім батьком бідних». Спадкоємці князя слідували його прикладу. Володимир Мономах виклав обов'язки князя стосовно бідних наступним чином: «Будьте батьками сиріт; не давайте сильним губити слабких; не залишайте хворих без допомоги».

У середні віки милосердя було одним з головних напрямків діяльності братств. Братні притулки одержали назву шпиталів і призначалися для тих, хто не мав можливості жити самостійно своєю працею. Притулок у шпиталях знаходили «справжні бідні і навіть такі, які соромилися просити милостиню, а також каліки, хворі, і особливо старі воїни... «. У козаків головним був шпиталь у Трахтемирівському монастирі «для старих, зубожілих і ранами скалічених козаків». В описі П. Алепського зазначено, що шпиталі, «у всій країні козаків у кожнім місті і у кожнім селі вибудувані для їх бідняків і сиріт».

Коли з останньої чверті ХVIІІ ст., за часів правління імператриці Катерини ІІ, українське суспільство остаточно стало складовою загальноросійського, втративши залишки громадських свобод, самоуправління, воно мало підпорядковуватися загальноімперській системі управління соціальними процесами у країні. Самодержавна влада намагалася повністю підпорядкувати собі громадське життя в імперії.

З кінця XVIII ст. милосердя в Україні поступово видозмінюється від церковно-громадського до державно-громадського. Під керівництвом держави, яка визнала власну соціальну відповідальність, організуються форми утримування окремих соціально незахищених груп людей, змінюються традиції громадської доброчинності там, де цілі влади та суспільства збігалися. Відповідно фінансування соціальних програм здійснювалося державою, церквою, різними громадськими організаціями й приватними особами.

У 1775 р. Катериною II були створені Прикази громадської опіки, на які покладалося піклування про відкриття та утримання лікарень, богаділень, сирітських та робітних будинків, будинків для душевнохворих. Ідея залучення громадськості до доброчинної діяльності поступово формувалась як у державних структурах, так і в самому суспільстві.

Для справи опіки початку XIX ст. була характерна участь особливих благодійних фондів, створених членами імператорського дому. Цей період став часом розробки організаційних і економічних основ масового благодійного руху в Україні. Одним з перших проявів філантропічної активності можна вважати виникнення Відомства установ імператриці Марії (1797).

Це була велика відомча комплексна установа, діяльність якої носила подвійний характер: благодійний і навчально-виховний. У 1828 р. засновується Маріїнський знак відзнаки бездоганної служби в установах Відомства імператриці Марії. Ще одним кроком на шляху до активізації милосердності стало створення у 1802 р. іншого великого напівдержавного об'єднання – Імператорського людинолюбного товариства. У 1900 р. йому були підпорядковані 225 установ, у діяльності брали участь 8 тис. чоловік, на доброчинні справи та потреби товариства витрачено близько 2, 5 млн руб., допомогу надано майже 200 тис. чоловік.

До 60-х років XIX ст. громадська і приватна благодійність розвивалася повільно. Тільки з 1862 р. дозвіл на відкриття установ був наданий Міністерству внутрішніх справ, що значно скорочувало формальності. Після реформи 1861 р. і створення земств кількість доброчинних об'єднань значно зростає. Милосердя і благодійність, залишаючись релігійним обов'язком, стає суспільно-громадською діяльністю. Різні прошарки населення поступово залучаються до благодійного руху, який стає багатоукладним та різноманітним.

У другій половині XIX ст. засновано 95% всіх благодійних товариств і 82% благодійних закладів імперії. Крім двох уже названих найбільших самостійних центрів милосердностіактивні позиції починають займати з 1867 р. Товариство Червоного Хреста і з 1895 р. – Попечительство про будинки працелюбства і робітні будинки, згодом перейменоване у Попечительство трудової допомоги. Трудова допомога була визнана формою опіки, що найбільш відповідає почуттю людської гідності.

У 1910 р. в Україні діяли 4762 благодійних товариства і 6278 благодійних закладів. Тільки 25% всього бюджету милосердності складали кошти державної скарбниці, земств, міст та станових установ, а 75% – кошти приватної благодійності. Розмах, якого набула благодійність у кінці XIX – початку ХХ ст., перевершив, за визнанням сучасників, усі сподівання.

Великим центром милосердності був Київ, що безумовно пояснювалось багатими історичними традиціями міста у справі піклування про ближніх. Крім самостійних благодійних спілок у Києві діяли філіали різних всеросійських об'єднань.

Помітну роль у громадському житті Києва другої половини XIX-початку XX ст. відігравало Благодійне товариство. Засноване у 1834 р. за приватним почином київських жінок для допомоги бідним, воно ставило за мету допомагати неімущим та убогим «опікою у будинках бідних, вихованням дітей на повному утриманні товариства, роздачею грошової допомоги, одягу, їжі, хліба і наданням різних занять». Для цього товариство утримувало дешеві квартири та їдальні, будинки опіки, пансіони, швейну та ремісничу школи; нерухоме майно оцінювалось майже в 3 млн руб., а щорічні витрати досягали 150 тис. руб. У 1891 р. за участю графині С. Ігнатьєвої була заснована безплатна лікарня, ліки видавалися також безплатно, а будівля була зведена коштом М. А. Терещенка. Благодійна допомога охоплювала в основному такі групи нужденних: дітей і підлітків; дорослих працездатних; дорослих непрацездатних та інвалідів; хворих; престарілих.

Принципи милосердності успішно втілювалися общинами, об'єднаними за віросповідною (національною) ознакою. Благодійна діяльність висунула низку подвижників, відомих вітчизняних філантропів (Терещенки, Бродські, Дегтярьов та ін.).

Однак після 1917 р. милосердність була визнана соціальним явищем класового, перш за все, буржуазного суспільства. В СРСР благодійна діяльність стала вважатися непотрібною, її змінила державна система охорони здоров'я та соціального забезпечення. Громадська благодійність була ліквідована до 1923 року, а до 1928 р., була ліквідована і церковна благодійність.

Підгрунтя для зміни ситуації на той час стосовно милосердності з’явилося лише наприкінці 1980-х років. Економічна ситуація в державі почала погіршуватися. Держава не могла підтримувати всіх своїх громадян. На ситуацію справили негативний вплив Чорнобильська аварія 1986 р. та Спітакський землетрус 1987 р. Радянська влада починає лояльніше ставитися до благодійних зусиль своїх громадян. Поступово поняття “милосердя” (стан душі) та благодійність (діяльність на благо іншим) сплітаються. “Займатися милосердям” стає новою модою в інтелігентському середовищі. В 1987 р. відбувається всесоюзна акція милосердя: вся країна збирає для вцілілих після Спітакського землетрусу теплі речі [7, c. 49].

У 1988 р. Горбачов «дає добро» на створення товариства милосердя «Ленінград» і подібні товариства починають реєструватися по всій країні. Так розпочинається відродження милосердності на майбутньому пострадянському просторі. У 1990 році перші представники радянських благодійних організацій вчаться за кордоном. Розпочинається потік гуманітарної допомоги.

16 липня 1990 р. Україна прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона була ухвалена 355 голосами з 385 зареєстрованих того дня депутатів. «Проти» проголосували лише четверо. Але ця декларація була лише проголошенням намірів. 9 жовтня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР «Про громадські організації».

1991 р. економічна ситуація в країні остаточно погіршилась. Різко зменшився притік добровольців до благодійних організацій. Був прийнятий закон «Про підприємців та підприємницьку діяльність». Проте, новим підприємцям було ще не до благодійності: відбувався процес первинного накопичення капіталів.

Тим часом 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України як самостійної Української держави. Акт проголошення незалежності, а також винесення його на загальноукраїнський референдум підтримали майже всі політики і громадсько-політичні організації. На референдумі 1 грудня 1991 р. 90% виборців, які брали участь у голосуванні (76% дієздатних громадян), схвалили незалежність України.

Так були відкриті нові сторінки відродження традицій милосердності в українській незалежній державі.

 

 

Андреева Г. М. Социальная психология. Учебник для высших учебных заведений. – М. : Аспект Пресс, 1996.

Апресян Р. Г. Дилеммы благотворительности // ОНС. – 1997. – № 6.

Афанасьев В. Г., Соколов А. Р. Благотворительность в России: Историографические аспекты проблемы. – СПб., 1998.

Карлинский И. От милосердия до благотворительности – путь длиною двенадцать лет» // Пчела. – 1998. – № 16.