Основні компоненти діагностики індивідуального здоров’я

 

Вступ

1. Поняття «індивідуального здоров’я»

2. Основні компоненти діагностики індивідуального здоров’я

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Валеологія – наука про індивідуальне здоров’я людини – розглядає фізичні вправи, як чинник здоров’я.

Об'єктом вивчення валеології є здорова людина й людина, яка знаходиться в стані передхвороби, предметом вивчення – її здоров'я. Для дослідження здоров'я, необхідно зрозуміти феномен людини, принципи її організації. Однак цілісного, системного розуміння природи людини до останнього часу не могла дати медична наука, яка є однобічно зорієнтованою на дослідження переважно фізичного тіла. Проте разом з цим, цілісний, системний підхід до людини розроблявся ще на зорі цивілізації. Ці знання при сучасному їх читанні розширюють і поглиблюють наукову концепцію про світ і людину, її розвиток та доповнюють системне уявлення про людину. На сьогодні наукою здійснюється переклад стародавніх істини на мову сучасності, взявши за основу наукові досягнення, насамперед, квантової фізики, нейрофізики й психології.

Дослідження останніх двох десятиліть до яких ввійшли голограмний принцип побудови Всесвіту, голограмна модель свідомості людини, уявлення про людину як носія всієї інформації Всесвіту, (таких вчених як К. Прибрам, Д. Бом, І. Пригожий, Р. Шелдрейк, В. Вульф тощо), дозволяють наблизитися до розуміння людини як мікрокосму. Згідно до цих поглядів людина перебуваючи в інформаційно-енергетичних потоках, має власне силове поле, яке є відповідальним за самореалізацію індивіду як системи. Думки людини розглядаються як живі голограми з формотворчою функцією, а розвиток свідомості як розвиток що підпорядковується загальному закону Всесвіту. Знайдено внутрішньоклітинний субстрат, що приймає, фіксує й відтворює інформацію. Це елементи цитоскелету – мікроканали. Оскільки мікроканали мають усі клітини організму, цей факт розширює уявлення про шляхи передачі інформації та характер інформаційних впливів на людину.

 

 

До сучасного феноменологічного розуміння людини можна наблизитися за допомогою системного підходу. Система являє собою сукупність елементів і зв'язків між ними, що функціонують як єдине ціле і мають єдину мету функціонування. Людина – це система з пірамідальним принципом будови. Слідом за древніми греками ми виділяємо в ній три рівні – нижчий, тілесний (від гр. Soma – тіло), середній, психічний (від гр. Psyche – душа) і вершину – духовний елемент (від гр. Nous – дух). Про останній елемент стало можливим говорити тільки завдяки досягненням глибинної й трансперсональної психології, вони дозволили проникнути у вищу ірраціональну творчу сферу, яку прийнято називати надсвідомістю. Саме цю сферу освоюють адепти духовних традицій. Піраміда має свої закони організації. Організація ця ієрархічна, а визначальним елементом, який задає режим діяльності всієї системи, є вершина. Взаємовідносини між елементами піраміди підпорядковуються законам гармонії (правило «золотого перетину»). Ці особливості системи забезпечують її динамічну стійкість і можливість розвитку.

Людина є частиною Світу, вона входить до нього як одна з підсистем. У свою чергу, в середині себе, в середині своєї біологічної структури, людина має так звані мінісистеми – подоби, в яких відображується весь організм. Це райдужна оболонка ока, вушна раковина, язик, слизова оболонка носа, шкіра (волосяна частина голови, долоні, ступні). Відслідковуючи зміни в цих структурах, можна проводити діагностику стану здоров'я, а впливаючи на них – коректувати відхилення. Елементарною мінісистемою подоби організму є жива клітина.

Кожний із трьох рівнів системи «Людина» розглядається як підсистема, з тим самим принципом організації, що й ціла система. У підсистемах першого порядку, в свою чергу, виділяються підсистеми другого порядку і т. д. Підсистеми всіх порядків функціонують у відносно автономних режимах, але при суворому дотриманні принципів взаємозв'язку й підпорядкування нижчого рівня вищому. Принцип взаємозв'язку виявляється як у взаємних впливах різних підсистем, так і в наявності в них загальних блоків, тобто у взаємоперехрещуванні. Тому одна підсистема неминуче втягує в роботу іншу, і людина реагує на будь-які впливи як єдине ціле. Дослідження людини, як єдиного цілого, складає принцип холізму (цілісності).

 

 

Щоб зрозуміти систему діагностики індивідуального здоров’я, потрібно розглянути як внутрішні, так і зовнішні аспекти її функціонування. Останнє передбачає вихід із системи й оцінку її діяльності в більшому масштабі. Для людини – це оточуюче середовище, в якому вона виконує свої біологічні та соціальні функції. Внутрішній стан людини можна оцінити за ступенем упорядкованості системи (інформаційною компонентою системи). Для фізичного тіла – це генетичний код та нейроендокринно-імунний комплекс, для психіки – архетипічна структура й механізм усвідомлення.

Носієм зв'язку внутрішніх і зовнішніх аспектів біосистеми «Людина є, перш за все, енергія, яка виділяється біосистемою для підтримки своєї упорядкованості, а також для здійснення біологічних та соціальних функцій. Чим вищий ступінь гармонізації психіки й тіла, тим більш вільно проходять через їх структури інформаційно-енергетичні «потоки життя», тим ефективніше функціонує організм і більша кількість енергії виділяється на виході. Саме такі «енергетичні потоки» визначають феномен життя і складають основу самоорганізації біосистеми. Ступінь здатності системи до впорядковування визначається кількісними та якісними показниками відновлення гомеостазу в разі як зовнішньої, так і внутрішньої дії на організм. Ці показники можна застосовувати для попередньої оцінки рівня здоров'я індивіда.

Біологічна сутність здоров'я полягає в здатності біосистеми «Людина»:

1) до самоорганізації – самовідновлення, саморегуляції, самовідтворення, компенсації;

2) до саморозвитку.

Важливо пам'ятати, що біологічна складова людини є реалізатором її психічної, соціальної й духовної складової. Це важливо враховувати, коли мова йдеться про оцінювання індивідуального здоров'я. Чим більше індивіду вдається реалізовувати свій біологічний, психічний, соціальний і духовний потенціал, тим помітніше підвищується рівень його здоров'я. Зрозуміло, що якість самоактуалізації безпосередньо залежатиме від психічних і духовних (соціальних) характеристик особистості.

Здоров'я – це цілісний, динамічний стан людини, який характеризується:

силою (могутністю) механізмів самоорганізації, які забезпечують: здатність організму протидіяти впливу пошкоджуючих факторів та здатність організму компенсувати патологічний процес (коли виникне в цьому необхідність) ;

пластичністю (гармонійністю) інформаційного, енергетичного, структурного забезпечення процесів самоорганізації.

Відомі сьогодні вітчизняні методики оцінки рівня здоров’я, його резерву як за окремими показниками, так й інтегральним не відображають триєдину (фізичну, психічну, соціальну) природу здоров’я. Так, відома методика, де як інтегральний показник функціонального стану організму з позиції темпу старіння, використовується кількісна міра біологічного віку. Математична модель розрахунку біологічного віку враховує 12 змінних, що належать переважно до фізичного статусу. Запропонована Г. Л. Апанасенко експресоцінка з низкою ранжируваних показників тестує рівень соматичного (фізичного) здоров’я. Сам автор визначає цей метод як спосіб оцінки енергопотенціалу біосистеми.

Для побудови інтегральної кількісної оцінки рівня (резервів) здоров’я згідно з цією ієрархічно організованою інформаційною структурою потрібна інша методологія, яка пропонує системний підхід до категорії здоров’я. Для визначення такої оцінки – індексу інтегрального здоров’я, ефективного тестування окремих статусів цілісного організму розроблено алгоритм синтезу ієрархічної оцінки стану здоров’я як піраміди кількісних оцінок, що відображають еволюційно сформовану структурну та функціональну ієрархію досліджуваних систем – метод ієрархічної згортки. Для визначення різнорівневих кількісних оцінок створено спеціальну технологію обробки первинних інформаційних масивів даних – метод нормованої уніфікації різноякісної інформації (МНУРІ), який дає змогу отримати уніфіковані відносні оцінки для всіх рівнів ієрархії – від показників до організму в цілому. Цей метод переводить вимірювані показники у відносну форму без втрати їх первинного смислового навантаження, тобто з урахуванням знаходження показника на шкалі його зміни («Спосіб нормованої уніфікації різноякісної інформації».

У разі використання таких валеологічних методик для кожного показника, отриманого шляхом натурного вимірювання (переважно для фізичного статусу), анкетування або тестування (для психічного чи соціального статусів), необхідно знати повний розмах змін показника із зазначенням верхньої і нижньої меж та діапазон нормальної зміни показника з фіксацією верхньої та нижньої межі норми.

Нормальною зміною показника виступає діапазон середньостатистичної норми, якщо такий відомий, або цей діапазон визначається експертним шляхом. Така методика дає можливість шляхом співвідношення абсолютної величини показника (виміряного безпосередньо або отриманого опосередковано) зі шкалою повного розмаху його змін і діапазоном норми отримати нормовану уніфіковану оцінку стану, тобто перевести фактичні показники в інформаційні, що лежать в інтервалі від нуля до одиниці. Інформаційні показники є основою для синтезу інформаційних оцінок стану вищих ієрархічних рівнів інформаційної структури здоров’я: складових, компонент, статусів та інтегрального здоров’я. При цьому інформаційна оцінка стану кожного наступного рівня будується у вигляді лінійнозваженої суми інформаційних оцінок попереднього рівня.

У результаті такої ієрархічної згортки одержуємо інформаційний «портрет» здоров’я, нормований на всіх рівнях ієрархії від нуля до одиниці, який допомагає інтегральнодиференціально, кількісноякісно і структурно-функціонально визначити здоров’я людини. При цьому інтегральна інформаційна оцінка здоров’я може розглядатися як «індекс» індивідуального здоров’я.

 

 

Конкретизація суті індивідуального здоров'я складає основну методологічну проблематику валеології. Основу валеології складає феномен життя, тому людина є вищою формою реалізації цього феномену. Це означає що людина здатна пізнавати і відбивати через себе картину оточуючого світу, відчувати своє власне місце в суспільстві, самовиявлятися через соціальну активність, що свідчить про вищу форму інтеграції людини, тому ці якості можна використовувати при оцінюванні психічних та соціальних (духовних) аспектів здоров'я. Таким чином, здоров'я це категорія не тільки медико-біологічна, а й соціальна (духовна).

Під діагностикою здоров’я здорової людини різні автори розуміють окремий або інтегральний кількісний показник, який характеризує ресурс здоров’я.

Отже, валеологія виокремлює коло своїх інтересів проблемою індивідуального здоров’я. Разом з тим, валеологи добре уявляють роль соціально-гігієнічних факторів у справі збереження та зміцнення здоров’я індивіда. В системі оздоровчих заходів передбачаються відповідні дії, що корегують спосіб життя людини. Саме методи валеології, що виявляють зміни в рівні здоров’я конкретної людини, дозволяють в перспективі застосувати нову технологію контролю за станом здоров’я населення, особливо з огляду на перехід до загальносімейної медичної практики. Валеологія – не є альтернативою нозологічній медицині, а поповнює її, розширює кордони медицини взагалі. Разом з патологією та гігієною вона може стати основою загальної теорії медицини та нової стратегії практичної охорони здоров’я.

 

 

Апанасенко Г. Л., Попова Л. О. Медична валеологія (вибрані лекції). – К. : Здоров’я, 1998. – 248 с.

Брехман И. И. Введение в валеологию – науку о здоровье, – М., Наука, 1987. – 354 с.

Булич Е. Г., Муравов І. В. Валеологія. Теоретичні основи валеології. – К. : ІЗМН, 1997. – 224 с.

Валеологія: Навчально-метод. матеріал для викладачів та студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Вінницьке територіальне представництво / Л. С. Лойко (уклад.). – К., 2001. – 49 с.

Гудзан Н., Філь В. Вікова фізіологія та валеологія: практичні роботи: навч. -метод. посібник / Дрогобицький держ. педагогічний ун-т ім. Івана Франка. – Дрогобич, 2007. – 56 с.

Давидюк Г. М. Валеологія. – Луцьк: Надстир'я, 1998. – 157 с.