Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Вклад українського народу в перемогу над фашизмом

В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. Припущення Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії не виправдалось першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку.

Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП (б) У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.

Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.

Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідготовлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління – все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати.

Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізованих корпусів у районі Луцьк-Броди-Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3, 6 млн. осіб, у тому числі 1, 3 млн. українців.

Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня – 26 вересня 1941 р.), Одесу (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.), Керч (30 грудня 1941 р. – 19 травня 1942 р.), Севастополь (30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р.).

Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941-1942 рр. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150-400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.

На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної армії. Але їм бракувало сучасного озброєння і бойового досвіду. Перед армією було поставлено завдання провести наступальні операції на всіх головних напрямках -- від Баренцевого моря до Кримського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три радянські армії. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали поразки шість армій.

Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ, 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

Окупація українських земель фашистською Німеччиною, Угорщиною та Румунією

Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти поведінки стосовно України. Перший – здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка мала перебувати під опікою Німеччини, і другий – знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту, тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій доктрині нацистів (усі слов'яни -- люди другого сорту, а їхня роль -- служити німецькій расі).

Концентровано політика “освоєння” східного простору була викладена у плані “Ост”, розрахованому на 30 років і побудованого на “теорії” расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати німці. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно “виселяли” українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі “Г-Г” (“Гамбург – Готенланд, так нацисти перейменували Крим”). Сюди прибували ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося “велике переселення нордичної раси”.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні