Релігієзнавство як наука

 

Не зважаючи на численні пророцтва відносно того, що розвиток науки неодмінно приведе до зникнення релігії, остання продовжує жити в сучасному суспільстві і відігравати в ньому важливу роль. В чому полягає причина історичної витривалості релігії? Що є релігія? Чи можна сьогодні, з висоти сучасного цивілізованого досвіду людства вважати релігію проявами нерозвиненої свідомості, неправильним (спотвореним) відтворенням дійсності в людській свідомості? – Ось ті питання, які сучасне суспільне життя ставить перед соціальними та гуманітарними науками в їх спробах осягнути релігію як суспільно-історичне явище. Релігія – це надзвичайно складне явище тому, що вона тою чи іншою мірою залучає у сферу своїх інтересів питання світобудови, природи та долі людини, людської історії, пізнання, людської поведінки. Внаслідок такого стану речей її розглядають численні науки та напрями наукового пізнання. Водночас виникає потреба зібрати, синтезувати данні цих численних наук. Сучасне релігієзнавство постає такою інтегральною сферою пізнання, яка збирає, систематизує та осмислює релігію в її різноманітних проявах. При тому природною є тісна взаємодія релігієзнавства із різними науками та напрямами наукового пізнання – із історією, культурологією, соціологією, теологією, філософією, природознавством та ін. А її найпершим завданням постає окреслити релігією як складне, багатоманітне, проте цілісне явище, що виконує в історії низку особливих функцій.

 

Надприродне – те, що виходить за межі стихійних процесів природи, поєднаних між собою причинно-наслідковим зв’язком; часто до такого значення й додається вказівка на ціннісне співвідношення, і тоді надприродне постає тим, що перевершує природу, що має вищу від неї цінність та значущість.

Сакральне – священне, те, що володіє особливим статусом буття і протистоїть звичайному, повсякденному, вимагаючи певного типу вшанування, особливого до себе ставлення.

Релігія – у початковому значенні – зв’язок або між єдиновірцями або людини із вищим, священним, врешті – із Богом.

Ієрархія – дослівно – свщенноначаліє; тип зв’язку, що передбачає єдність впорядкування та підпорядкування при домінуванні останнього.

Конфесія – релігійна інституція (сукупність віруючих та організацій), що відрізняється від інших собі подібних особливостями віросповідувальних положень та відправ релігійних обрядів.

Культ – шанування чогось як вищого, особливо цінного, священного (1), а також сукупність церемоній, обрядів, свят та дій, що спрямовані до такого шанування.

Церква – вищий тип релігійної організації, що має автономне існування, самовладність, централізоване ієрархічне управління та сукупність підпорядкованих їй релігійних організацій (конфесій, громад).

 

 

Із висоти історичного досвіду, здобутого цивілізованим людством на початок ХХІ століття, можна впевнено стверджувати, що релігія врешті постала в якості органічного компоненту суспільної історії, людського усвідомлення світу та самоусвідомлення. З XVIII століття, коли почалися серйозні дослідження релігії, вона, особливо на тлі швидко прогресуючої науки та раціонального мислення, часто подавалась як характерна риса нерозвиненої, примітивної свідомості, як свого роду забобони, фантастичне перекручення реального стану справ. В руслі такого її розуміння виникло переконання, що разом із прогресивним розвитком знання та науки релігія рано чи пізно буде усунена із історії, поступившись місцем правильному, добре опрацьованому та розумно організованому знанню про людину і світ. Проте згодом з’ясувалось, що спроби подавати релігію як результат фантастичного відтворення дійсності людиною, як образи людської уяви, що навіяні страхом перед незрозумілими природними або соціальними явищами, не враховували всієї її складності. Так само виявились невиправданими намагання подавати релігійну людину пригніченою, людиною із рабською свідомістю, пасивну та сповнену страхами очікування помсти чи покарання з боку богів. Адже навряд чи хтось зможе подати саме такими людьми творців Венери Мілоської, Парфенону, Софії Київської та ін. Так само навряд чи хтось насмілиться стверджувати, що християнські месіонери, які йщли в дикі землі, несучи нецивілізованим народам медичну допомогу, прилучаючи їх до культури та писемності, були покірними, заляканими, рабами в душі.

З іншої сторони, було би невиправданим окреслювати релігію, релігійних людей та релігійні організації виключно у позитивних тонах. Сучасній молоді, напевне, добре відомі ті публічні скандали, які спалахнули з приводу звинувачення цілої групи американських католицький священників у сексуальних домаганнях, спрямованих до дітей, що відвідували їх приходи. Так само і в суспільній історії можна знайти приклади релігійного фанатизму, невігластва, антигуманізму, спроб перетворити людину на безсловесне, покірливе єство. До негативних проявів релігії можна віднести також і те, що вона, об’єднуючи людей, водночас їх роз’єднує, розводить і навіть протиставляє різноманітні релігійні об’єднання одне одному. Такі протистояння груп віруючих інколи досягають гостроти силових конфліктів, ворожнечі, насильства.

Досить часто в обговореннях проблем релігії люди формулюють неприємні для її прихильників питання: чому релігійні люди все одно часто акцентовані на питаннях матеріальних, соціальних, фінансових? Чому вони порушують не просто моральні норми, але божественні заповіді? Чому релігія не лише поєднує людей, а й конфліктно протиставляє їх одне одному? Чому, врешті, існує багато релігій? При обговоренні і осмисленні таких питань ми звертаємось до того, як виявляє себе релігія в суспільній історії. Ми знаємо, що в багатьох релігіях вважається, що релігія, як надана людям богом істина, стоїть над історією, що історична незмінність їх провідних положень свідчить про їх істинність та непохитну силу, про те, що вони є вищими