Заплавне грунтотворення Полісся та лісостепу України (еволюція, біогеохімія, окультурювання)

Ці ґрунти є також збагаченими на фосфор – в 0-15 см шарі низинних евтрофних торф’яників заплави р. Цирь при рН = 4, 8-5, 2 та значній кількості рухомих сполук Fe та Al вміст Р2О5 становить 2085 мг/кг, а на глибині 30-45 см – 1789 мг/кг, проте вміст його малорухомих форм не перевищує 2% (20-35 мг/кг). Якомога повніша мобілізація та утилізація цього акумульованого біосферою в заплавах багатства і є метою меліорації торф’яників.

Задум осушення заплавних торф’яників і його непрофесійне здійснення ретроспективно видається нам екоетично сумнівним. Єдиною противагою сумнівам могла б стати (але не стала!) висока, доведена в експериментах (і загалом гарантована), продуктивність штучних агроекосистем, створюваних згідно з програмними установками на осушених заплавних болотах. Внаслідок такого фатального прорахунку ефективна родючість трофічно найбагатших ґрунтів планети реалізовувалася найзбитковішому варіанті.

В 1 н солянокислу витяжку з лучних, лучно-болотних і болотних ґрунтів переходить передусім Са, а за ним, в порядку зменшення вмісту – Al, Fe, Mg, Mn (K i Na не визначалися). При цьому вміст Mg і Mn був меншим Са в 10-12 разів; Al – в 2-3; Fe – в 4-5 раз менше від вмісту Са. Найменшу кількість мікроелементів вміщують дернові піщані ґрунти прируслов’я, а найбільшу – болотні, де багато також Са і Fe. Цікаво, що лучні суглинисті і болотні глинисті ґрунти вміщують найбільшу кількість рухомого кремнію, в той час, як в супіщаних і, особливо, піщаних ґрунтах прируслової заплави його вміст був незначним. Серед основних мікроелементів кількісно переважає Sr, особливо в лучних суглинистих (зокрема, розораних і удобрених) болотних ґрунтах, а найменше Sr виявлено в легких дернових ґрунтах прируслов’я (тут помічено найбільше накопичення в лучних шаруватих ґрунтах Zn, Cu, Ni, Pb, Cr, хоч в дернових піщаних ґрунтах ці елементи виявлені в мінімальній, а в болотних – в найбільшій кількості).

Оглеєння спричинює помітну рухомість сполук типоморфних елементів з перемінною валентністю, особливо Fe та Mn. У лучному суглинистому ґрунті вміст розчинного в 1 н Н2SO4 Fe в шарі 0-10 см досягав 243 мг, а в болотному – 477 мг/100г ґрунту. Високий (до 428 мг/100г), зумовлений зональною фералітизацією, вміст Fe (Fe+++Fe+++) спостерігався в заплавних субтропічних ґрунтах (вміст Mn мало відрізнявся від лісостепових).

Заплавні ґрунти р. С. Донець мають не >0, 2% легкорозчинних солей, практично незасолені (табл. 4). Вміст обмінно увібраного Na в жодному з досліджених зразків не перевищував 1%, діагностуючи відсутність солонцюватості, що підтверджують і величини активності іонів aNa+=1, 44-2, 95, aCa++=7, 75-8, 90 мМоль/л ґрунтового розчину (табл. 8). Загальна кількість мікроорганізмів та їх окремих фізіологічних груп також різниться за видами ґрунтів, глибинами (рис. 1), варіантами окультурювання (див. нижче).

 

 

Еколого-біогеохімічні аспекти окультурюючої корекції природного педогенезу в заплавно-долинних (та інших) ландшафтах, гранично актуалізовані земельною реформою, дозволяють побачити в землі суверенний суб’єкт, який потребує турбот соціуму про родючість ґрунтів, чистоту довкілля, грунтово-ценотичне біорізноманіття. Визнання землі сувереном набуває сьогодні світоглядницького і водночас прагматичного змісту. Людина (соціум) отримує можливість облаштувати свої стосунки з землею на культурологічній основі з урахуванням екоеволюційно заданої цілісності (емерджентності) ландшафту та біосферно-космічної ритміки ґрунтотворних процесів. Земля-суб’єкт стає незамінним порадником окультуреного соціуму у виборі істинних, а не ілюзорних цінностей.

4. 1. Концепція окультурювання. Окультурювання ґрунтів з метою підвищення їх родючості являє собою свідомо задуману, цілеспрямовану зміну (перетворення, трансформування, корекцію, модифікацію) природного педогенезу, здійснювану в ході раціонального культивування с. -г. рослин у відповідності до їх біологічних запитів щодо властивостей та екологічних режимів ґрунту, який почав окультурюватись з моменту освоєння людьми неоліту цілинної планети. Являючи собою інтегральну біосферну функцію, родючість ґрунту завжди була категорією історичною, приреченою на перманентне оновлення свого змісту, світоглядницького ракурсу та екоінформаційного навантаження. У будь-якій моделі підвищення родючості ґрунту та біопродуктивності екосистем реально керованою ланкою біогеоценозу є екобіогеохімічний тандем “ґрунт-рослина”. І якщо на орних землях окультурювання ґрунтів стає дійсним пріоритетом землеробства, продиктованим жорсткими вимогами до ґрунтово-екологічних режимів гранично обмеженого набору найважливіших с. -г. культур, то в екосистемах (передусім природних) кормового призначення (або схожих на них) провідні ролі переходять до розмаїтого фіторізноманіття, гармонійно адаптованого до педолітогенного наповнення ландшафтів.

Висловлені міркування ставлять землевласників перед вибором: 1) на який з типів біопродуктивності робити ставку у перспективній моделі землекористування – на первинну фітомасу чи вторинну зоомасу? 2) що вибрати – ріллю? лучні угіддя? чи те й інше, гармонізоване з біосферою? Модель використання вторинної продуктивності ландшафтів (передусім окраїн ойкумени, річкових заплав, денудованих крутосхилів) є досить привабливою при постановці ноосферних експериментів, які переслідують мету не стільки максимізувати біопродуктивність екосистем, скільки гарантувати їх довготривале і стабільне (гармонійне) функціонування у складі біосфери. Унікальність стартових можливостей для подібних експериментів (в т. ч. й авторських) забезпечується феноменально економним розподілом енергії в багатокаскадному природному біогеоценозі, до якого ми привертаємо увагу тих землевласників, які при створенні високопродуктивних культурних агрофітоценозів дбають також про