Данило Галицький

За 16 років до вторгнення у Східну Європу керівництво Монгольської держави вирішило провести розвідку боєм і послало на схід 30-тис. кінноту на чолі з найбільш досвідченими воєначальниками Чінгісхана Субудаєм і Джебе. З боями продершись крізь Закавказзя і Крим, монголо-татарське військо у причорноморських степах ударило на половців. Зазнавши тяжких втрат, половецькі хани, очолювані Котяном, тестем Мстислава Удатного, попросили помочі в руських князів. Ті згодилися допомогти, й об'єднане військо рушило з Києва на південь.

Наприкінці травня 1223 р. русько-половецька рать зустрілася з монголо-татарською кіннотою на річці Калці. Справа йшла до генеральної битви, аж коли почалася суперечка поміж руськими князями. Мстислав Удатний, що мав заслужену репутацію першого воїна на Русі, без погодження з іншими князями й спираючись на власні сили й дружину самого лише Данила, кинувся на ворога. Легкоозброєні кіннотники Субудая й Джебе не витримали шаленого удару важкої рицарської кінноти Мстислава й почали відступати. Щоб якось виправити становище, монгольські воєначальники контратакували половців, і ті побігли. Перелякана орда налетіла на табір, де знаходилися київський, чернігівський, смоленський та інші князі, й зім'яла його. Це призвело до паніки в руському стані. Калкська битва принесла прикру поразку Русі.

Данило ж відзначився на Калці. Він виявив себе мужнім і хоробрим воїном, умілим полководцем. У Галицькому літописі читаємо високу характеристику його поведінки в бою: «Був він одважний і хоробрий, від голови до ніг не було на ньому ганджу!» Молодий князь виніс повчальні уроки з поразки на Калці. Він уперше зіткнувся зі страшним ворогом, який незабаром встановить на Русі на двісті з лишком років тяжке іго, й переконався, що його можна здолати, лише напруживши сили всіх руських князівств і земель. Напевне, в той гіркий день у нього зародилася думка про об'єднання вже не тільки Галичини з Волинню, а й принаймні всіх південноруських земель. Уся наступна діяльність Данила підтверджує цю думку.

Аж до смерті Мстислава Удатного, що продовжував відігравати в Галичі непривабливу роль боярської маріонетки, Данило не претендував на галицький княжий сгіл. Того вимагали обов'язки честі, поваги до старшого, до тестя. Щоправда, Мстислав не був вартий тієї шани й уваги, які виявляв до нього зять. Він був не лише слабким правителем, а й підступною, нещирою людиною. Врешті-решт, намовлений боярами, князь добровільно зрікся Галича на користь угорського королевича Андрія, а сам подався до невеликого міста Торчеська, що стояло на південному рубежі Київської землі, де й помер 1228 р. Галицький літописець звідкись дізнався, що перед смертю Мстислав ніби вибачився перед Данилом: «Сину! Согрішив я, що не дав тобі Галич, а віддав іноплеменникові за порадою брехливого боярина Судислава, обманув він мене». Але те запізніле каяття – та й чи не вигадав його прихильний до Данила літописець?! – вже нічого не могло змінити для князя.

Все ж таки смерть тестя розв'язала руки Данилові. Продовжуючи по клаптику збирати волинську отчину, він готується до вирішального наступу на Галич. Зосередивши під своєю владою Луцьку, Белзьку й Пересопницьку землі, князь вирішує: настала пора відбити у бояр і угорського королевича галицьку отчину.

Народ Галицької Русі загалом співчував намаганням Данила повернутися на батьківський престол і допомагав йому. Адже в Галичі сидів угорський королевич, що був іграшкою в руках боярства. Феодальна олігархія розперезалась, нещадно грабуючи трудовий люд, мораль і закон для неї не існували. З гіркотою галицький літописець пише про черговий спалах феодальних замішань: «Почнемо ж вивідати про незліченні раті, й про великі діяння (Романовичів. – Авт.), і про часті війни, і про численні крамоли (бояр. – Авт.), й про часті повстання, й про багато мятежів (боярства. – Авт.). Змолоду не було спокою Данилові й Всилькові».

Протягом кінця 20-30-х рр. Данило Романович докладав зусиль до оволодіння Галичем. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту, яку літописець називає «пешцами». Добре озброєна й навчена, вона принесла князеві всі його великі перемоги. Адже дружина, рицарська кіннота, була нечисленною, її доводилося підсилювати загонами бояр, а значить, залежати від них. Створивши піше військо, Данило Романович зумів відвоювати у бояр і королевича Галич й відновити Галицьке-Волинське князівство. Сталося це 1238 р.

Того самого року Данило поставив під свій контроль стольний град Руської землі. Тоді помер його багаторічний союзник, київський князь Володимир Рюрикович, і престол захопив ворог Данила, смоленський князь Ростислав. Галицько-волинський володар вигнав його з Києва і доручив місто намісникові, боярину Дмитру, наказавши обороняти град «від іноплеменних язичників, безбожних татар». Дмитро з честю виконав наказ свого князя й бився до останнього. Вражений його мужністю, Батий відпустив тяжкопораненого Дмитра з полону.

Монголо-татарська навала не обминула Галицько-Волинську Русь. Були захоплені й розграбовані ворогом Галич, Володимир і більшість міст князівства. Данило тоді перебував у Польщі, марно намагаючись розбудити бойовий дух у серцях князів і рицарів. Повернувся він додому після того, як полки Батия