Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності Гетьманату: стосунки з Росією та Річчю Посполитою (1654 - 1665 рр.)

появу найрадикальнішої за всі роки розвитку українсько-польських взаємин ідеї примирення - концепції створення Великого князівства Руського та реорганізації Речі Посполитої у федерацію трьох політичних народів - польського, литовського та руського (українського). Проект передбачав легітимацію нової еліти, котра в інституційно облаштованій двоступеневій формі організації, а саме: службова гілка - козацтво та родова - “козакуюча” шляхта (при можливості кооптації представників першої в середовище другої) імплантувалася у лицарський загал Речі Посполитої.

Неможливість реалізації проекту, втіленого в Гадяцькій угоді 1658 р. та призваного врешті-решт ліквідувати головні польсько-українські суперечності, обумовлювалась як спротивом внутрішньої опозиції в Короні Польській, Великому князівстві Литовському та Україні, так і протидією сил зовнішніх. З одного боку, становий егоїзм польської шляхти не дозволяв допустити реєстрове козацтво в якості народу політичного до повноцінного політичного життя республіки та порушення монопольних прав шляхти у сфері соціальних та поземельних відносин. З другого - рядове козацтво, побоюючись потрапити в число “виписчиків”, не бажало різкого соціального та політичного піднесення своїх учорашніх соратників у боротьбі з польською шляхтою. Цілком реальною видавалася і загроза втрати здобутої в роки революції “правом шаблі” земельної власності. Вважала себе обділеною і частина “старинного” козацтва, незадоволеного істотним посиленням у Війську Запорозькому позицій клану Виговських і наближених до нього осіб. Ще одну частину козацтва не задовольняла військово-політична співпраця офіційного Чигирина з Кримом. На зовнішньополітичній арені рішуче виступало проти Гадяцької угоди московське керівництво, яке з осені 1658 р. розпочало збройну інтервенцію на Лівобережжі. Активно протидіяла ратифікації ухваленого під Гадячем блоку постанов церковно-релігійного спрямування, передовсім щодо ліквідації церковної унії, римська курія.

Усвідомлення малоперспективності сподівань на успішне проходження угоди 1658 р. через вальний сейм і наступну за цим реалізацію його постанов на практиці підштовхнуло українське керівництво до налагодження контактів з Оттоманською Портою та імперією Габсбургів як можливих альтернатив гадяцькому зовнішньополітичному курсу. Однак несприятлива геополітична кон’юнктура середини 1659 р. завадила українській еліті вийти з біполярної за своїм змістом моделі зовнішньополітичної діяльності - крах Гадяцької угоди з Річчю Посполитою призвів до зростання в Україні, а особливо на Лівобережжі, промосковських настроїв і підпадання Війська Запорозького під вплив Москви. За таких умов справа означення політико-соціальних прав козацької еліти знову потрапляє у фокус українсько-російських взаємин.

У четвертому розділі “Закономірності та випадковості зовнішньополітичної переорієнтації козацької еліти наприкінці 1650-х - початку 1660 рр. ” простежуються напрями політичних шукань Війська Запорозького, спричинені змінами міжнародної ситуації, військово-стратегічними та суспільно-політичними обставинами. Під таким кутом зору аналізуються Переяславський договір козацтва з російським царем (1659 р.), Чуднівський - з польським королем (1660 р.), а також - діяльність гетьманського уряду на зовнішньополітичній арені взимку 1660/61 рр.

Укладаючи восени 1659 р. нову союзну угоду з російським царем, уряд Ю. Хмельницького прагнув застерегти непорушність суверенітету Війська Запорозького, гарантувавши невтручання царських воєвод у сферу внутрішньополітичної діяльності та зберігши за собою свободу дій на зовнішньополітичній арені (через ліквідацію обмежень, що їх містив договір 1654 р.). Проте реальна ситуація, що характеризувалася процесами стрімкої політичної дезорганізації Війська Запорозького, суттєвого посилення в ньому позицій промосковські налаштованого сегменту, в поєднанні з фактором присутності в Україні значної військової потуги царя, дозволяє Москві в категоричній формі відкинути запропонований українською стороною проект (т. зв. Жердівські статті) та нав’язати їй свій варіант, який, суттєво обмежуючи суверенітет гетьманського уряду у сфері внутрішньої та фактично повністю позбавляючи права самостійної зовнішньої політики, понижував державний статус Гетьманату з позицій політичної автономії до - адміністративної.

У свою чергу, грубий тиск російської влади на уряд Ю. Хмельницького в справі обмеження суверенітету заклав сприятливий ґрунт для відродження в частини козацької еліти пропольських сентиментів, які в умовах допущення серйозних військово-політичних прорахунків у ході літньо-осінньої кампанії 1660 р. спричинили чергову політичну переорієнтацію Війська Запорозького з Москви на Варшаву.

Щоправда, цього разу цілий ряд обставин, а саме: конфлікти і непорозуміння в ході вимушеного переходу Ю. Хмельницького на бік польського короля під Чудновом, реваншистські заяви та дії польської шляхти та фактор збереження військової присутності Москви на Лівобережжі та в Києві, не дозволили гетьманському уряду зберегти контроль над усією козацькою Україною. Значна частина лівобережного козацтва, мало пов’язана генетично з традиціями політичного життя Речі Посполитої, але така, що мала серйозні соціально-економічні, майнові конфлікти зі шляхтою, з осені 1660 р. почала демонструвати наявність у своєму середовищі стійких тенденцій політичного сепаратизму. Тенденцій, яких уряд Ю. Хмельницького, зважаючи на військово-політичне безсилля польського короля (із-за різкого загострення політичної боротьби всередині Речі Посполитої та зав’язування військових конфедерацій у коронному війську), а отже й відсутності дійової допомоги з його боку, так і не зміг подолати. Більше того, дистрофія польської влади та відсутність реальної військової допомоги, в поєднанні з намаганнями шляхти східних воєводств Речі Посполитої негайно відновити свої майнові права в Україні, ліквідувавши тим самим соціально-політичні завоювання “покозачених”, провокують зростання на Правобережжі прокримських настроїв. Враховуючи ж те, що в цей час значний інтерес до поширення свого впливу в Україні та перегляду характеру стосунків з польським королем проявляє і певна частина кримської еліти, на початку 1660-х рр. визріває реальна перспектива реанімації повноцінної співпраці правобережної частини Війська Запорозького