Поняття про психічне старіння

Старість – це заключна фаза в розвитку людини, в якій цей процес відбувається по низхідній життєвій кривій. У житті людини у певному віці проявляються інволюційні ознаки (інволюція – зворотній розвиток; зменшення, спрощення (з втратою функції) органа протягом індивідуального розвитку), що виражаються у зовнішньому вигляді, зменшенні життєвої активності, обмеженні фізичних можливостей.

Однією із закономірностей старіння є його нерівномірність у порушенні функцій (пам’яті, інтелекту, уваги, фізичної сили). Старість наближається до людини двома шляхами: через фізіологічне ослаблення організму та шляхом зниження сили і рухливості психічних процесів. Саме психічне старіння представляє собою процес вікової зміни вищих психічних функцій.

У суспільстві існують різні погляди щодо психологічного старіння. Одна із них – негативна думка. Прибічники цього погляду вбачають в особистості старої людини обов’язкове послаблення інтелекту і пам’яті та утворення характерологічних пороків, таких, як скупість, консерватизм, сварливість та ін. У їх уявленні стара людина – це істота слабка, покинута і самотня. Старість робить людину карикатурним зображенням самої себе.

Дійсно, в старості відбувається зниження сили, обмеження фізичних можливостей. Інволюційні процеси, що торкаються психічної діяльності і виражаються у різноманітних психічних станах, які не супроводжуються слабоумством, називаються психічним занепадом. Його визначають як випадок природного старіння, при якому спостерігаються зниження психічної сили, звуження об’єму психологічного життя, економне використання наявних ресурсів (М. Ф. Шахматов). Прояви психічного занепаду: обмеження кола інтересів, пасивність, психологічна в’ялість. Прояви помітних ознак психічного занепаду можна віднести до віку 85 років і старшого.

Іншої крайньої точки (позитивний підхід) у поглядах на старість дотримуються дослідники, які схильні захоплюватися “чарівністю старечого віку”. Основу його складають ті спостереження над старіючими людьми, в яких є невідповідність між духовною та фізичною еволюцією людини, коли регресивним змінам підпорядковується тільки біологічний організм, а духовний та інтелектуальний потенціал не лише не знижується, а може і зростати. Тому підхід, який передує старечому недомаганню, називають “кращими роками”. Саме це мається на увазі, коли говорять про щасливу старість.

Щаслива старість – це особливо благоприємна форма старіння.

Як зазначає геронтолог М. Ф. Шахматов, нерідко літні люди говорять, що в старості вони вперше переживають незнайомі їм у минулому житті почуття і радощі, вони вперше відчувають задоволення собою та оточуючими. При цьому вони не можуть знайти кращого визначення для свого стану, ніж щасливий (притча, як Бог ділив роки: кінь, корова, собака, людина).

Для таких старих людей типовим є прагнення переосмислити свій минулий життєвий досвід, передивитися минулі установи і правила. Їхнє мислення спрямоване на вирішення питань осягнення смислу власного існування, пізнання самого себе. Результатом такого міркування є вироблення нової ціннісної життєвої установки, основу якої складає згода із самим собою, із зовнішнім світом, з природнім ходом подій, із неминучістю завершення власного життя.

Отже, щаслива старість – це задоволеність новим життям, своєю роллю у цьому житті.

Стареча мудрість – це спокійне і споглядальне ставлення до власного старіння, до того, що воно несе з собою, відкриття нових радощів у житті.

Третя група дослідників знаходить у старості як негативні, так і позитивні риси. Здібності в старості згасають, але їх замінюють накопичений досвід, високий рівень суджень. Тому старість – це не лише спад, не лише вік втрат, як відмітив югославський психіатр Петрілович “Послаблення інтенсивності психологічних процесів та станів призводить до зростаючого розгортання особистості в глибину”.

Старість, її сприймання людиною як періоду життя, який несе нове світовідчуття і світосприйняття, – все це здавна займало думки людства. Перед кожною людиною в старості постають питання про смисл і спосіб подальшого життя, про вироблення власного ставлення до старості, власної установки: як бути старим? Відомий вислів М. Монтена про те, що “небагато людей уміють старіти”, містить у собі питання: що ж лежить в основі достойного старіння? У деяких старих людей спостерігається різке неприйняття старості: вони ненавидять її і вважають важкою ношею. Як показують спостереження, ні гарне фізичне здоров’я, ні збереження діяльного способу життя, ні власний суспільний статус, ні наявність подружжя (дітей), не являються запорукою і гарантією усвідомлення старості як бгало приємного періоду життя. І при наявності цих ознак літня людина може повністю не приймати своє старіння. І навпаки, при поганому фізичному здоров’ї, скромному матеріальному достатку, відносній самотності літня людина може знаходитись у згоді із своїм старінням, у стані побачити нові сторони свого буття.

Роль особистості в процесі формування психосоціального статусу літньої людини така: поведінка людини перед обличчям старості великою мірою залежить від зрілості її поглядів на життя. Наскільки успішним буде життя людини в старості визначається тим, як вона будувала свій життєвий шлях на попередніх стадіях. Тому справедливо звучать слова А. Шопенгауера: “Те, що людина має в собі, ніколи так їй не згодиться, як у старості”.

Риси особистості, що сприяють адаптивному старінню: активність творчість, діяльність, впевненість, задоволеність. Людина, що веде продуктивне життя, не стає “дряхлою”, навпаки, розумові та емоційні якості розвинуті нею в процесі життя, зберігаються, хоча фізична сила слабне. У старих, котрі є стримані, добрі, старість проходить більш терпиміше, ніж у тих, хто має негативний характер. У цьому контексті можна розглядати і такі спостереження, коли люди, які прожили багате життя, нехай сповнене не тільки радості, але й горя, проявляють у старості більше позитивних рис, ніж невдахи, котрі в старості стають самолюбами й похмурими.

Неадаптивним (неблагоприємним) виявляється процес старіння у тих людей, які не змогли розвинути в собі якості самостійності та ініціативи. В ситуації відставки вони почувають себе втраченими, безпомічними і швидко засвоюють негативні соціальні стереотипи старості. Всі сучасні розробки підтверджують те, що було сказано за 2 тис. років тому М. Ціцероном: “Для тих, у яких немає нічого, що дозволяло б їм жити гарно і щасливо, важким є будь-який вік”.

Отже, успішність, адаптивність старіння визначається тим, наскільки людина виявляється підготовленою до вступу у нову фазу свого життя, до специфічних для старості важких ситуацій, прийняття свого нового місця в суспільстві та зміни соціального статусу.

 

 

Социальная работа с пожилыми. – Институт социальной работы. – М., 1995. – 334 с.

Теорії і методи соціальної роботи: Підручник/ За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. – К. : Академвидав, 2005.

Тюптя Л. І., Іванова Т. І. Соціальна робота: теорія і практика. – К., 2005.

Холостова Е. И. Пожилой человек в обществе: В 2 ч. М. : Cоциально-технологический институт, 1999. -320 с.

Чеботарев Д. Ф. Медико-социальные аспекты старения населения. – М. : Наука, 1997. – 166 с.

Шаталова Е. Ю. Социально-психологическая адаптация лиц старших возрастов в начальный период пребывания в домах-интернатах – М. : ЦИЭТИН, 2002. – 188 с.