Лікувальна фізкультура при захворюваннях печінки

 

1. Причини виникнення і способи лікування захворювань печінки

2. Лікувальна фізкультура як метод лікування захворювань печінки

3. Вплив лікувальної фізкультури при захворюваннях печінки і методика проведення занять

Список використаної літератури

 

 

Хронічна інтоксикація, джерелом якої є запальний процес у жовчних протоках, приводить до негативних змін у діяльності печінки, серця, шлунка, 12-палої кишки і підшлункової залози. Існує ряд етіопатогенетичних факторів, які сприяють виникненню і підтримці хронічного запального процесу у печінці і жовчних шляхах. До них, насамперед, відносяться порушення дієтичного режиму – рідкі прийоми їжі і сухе харчування. Ці фактори можуть приводити до застою жовчі в жовчному міхурі і печінці, до порушення фізико-хімічних констант жовчі («дисхолія»). Важливу роль у розвитку захворювань печінки відіграють також хронічні вогнища інфекції: хронічний тонзиліт, фарингіт, карієс зубів і т. д. Крім сенсибілізуючого впливу вони можуть бути джерелом інфікування жовчі.

Велике значення у патогенезі хронічних захворювань печінки надається функціональним порушенням жовчних шляхів – жовчного міхура, проток, сфінктерів. Доведено, що загальна вегето-судинна лабільність сприяє розвитку дискінезії жовчних шляхів, яка найчастіше проявляється у гіпотонії жовчного міхура і гіпертонусі сфінктерного апарату. Відомо також, що алергійний компонент підтримує, а найчастіше і викликає дискінезию жовчних шляхів.

Таким чином, в основі патогенезу хронічних захворювань печінки лежить виникнення дискінезії жовчних шляхів. Факторами, які сприяють її виникненню, є:

порушення режиму харчування;

наявність хронічних вогнищ інфекції;

вегето-судинна дисфункція;

алергійна перебудова організму.

Дисхолія знижує бактерицидні властивості жовчі, сприяє випаданню солей білірубінату кальцію і холестерину. Зменшення надходження жовчі в кишечник порушує процеси гідролізу харчових продуктів, сприяє зрушенню рН кишкового вмісту у кислу сторону, що у свою чергу це приводить до порушення кишкового біоценозу – розвивається дисбактеріоз, який підтримує запальний процес у жовчних шляхах, спричиняючи постійну мікробну інвазію.

В абсолютній більшості випадків захворювання печінки хаарактеризуються хронічним перебігом, клінічні прояви розвиваються повільно, поступово, досягаючи максимальної виразності. Основними клінічними проявами хронічних захворювань печінки є астенічний і диспептичний синдроми. Перший пов'язаний з хронічною інтоксикацією, другий – із запальними і дискінетичними змінами жовчних шляхів. Звичайними скаргами є підвищена стомлюваність, слабкість, головний біль, дратівливість, погіршення пам'яті, нудота, поганий апетит, болі в животі (найчастіше у правому підребер'ї), схильність до запорів. При клінічному огляді звертає на себе увагу блідість шкірних покривів, нерідко – знижене харчування. Виявляються позитивні симптоми Кера, Лепене, Ортнера, Мюссі, Мерфі та ін.

У 7-19% випадків захворювання печінки можуть мати «замаскований», атиповий перебіг. Найчастіше спостерігаються ревматоїдна і пієлонефритна «маски». У першому варіанті переважають скарги на болі в області серця, іноді відзначаються артралгії. При пієлонефритній «масці» на фоні болю у животі з'являються патологічні аналізи сечі (невисока альбумінурія, помірна лейко- і гематурія). Своєчасне виявлення симптомів, дослідження дуоденального вмісту і призначення терапії допомагає виявити справжню причину функціональних вторинних змін, які звичайно зникають на фоні дієти і жовчогінної терапії.

У діагностиці захворювань печінки вирішальне значення мають клініко-анамнестичні дані. Уточненню діагнозу допомагає дуоденальное зондування, яке має на меті виявлення функціональних порушень системи жовчовиділення.

Лікувальна тактика при захворюваннях печінки складається з дієтотерапії, антибактеріальної вітамінотерапії і призначення засобів, які нормалізують тонус вегетативної нервової системи. Дренувальна терапія є досить важливим засобом лікування, тому що вона забезпечує нормальний відтік жовчі з печінки, відновлює фізико-хімічні властивості жовчі, сприяючи поліпшенню процесів травлення, зменшує інтоксикацію, відновлює нормальний біоценоз кишкової флори. Цей вид терапії забезпечується призначенням жовчогінних засобів (алахол, холензим, холецид, оксафенамід, циквалон).

 

 

Зазначені способи медикаментозного впливу, проведені найчастіше лише в стаціонарі, не забезпечують стійкого дренувального ефекту, тому лікувальна фізкультура, призначена ще у стаціонарі після стиханні гострої фази процесу (через 10-14 днів) і проведена потім в амбулаторних умовах, забезпечує, у комплексі із зазначеними вище засобами, найбільш оптимальні умови для нормальної моторики печінки, жовчного міхура і жовчних проток. Головна перевага лікувальної фізкультури перед засобами медикаментозного впливу полягає у глибокій фізіологічності цього методу терапії. Крім тонізуючої дії на центральну нервову систему, гімнастичні вправи підвищують газообмін у легенях, поліпшують клітинний метоболізм, стимулюють перистальтику кишечника за рахунок більш повного випорожнення жовчного міхура. Дослідженнями останніх років доведено, що тривала гіпокінезія сприяє активізації «ендогенного» стафілокока. Таким чином, правильно і регулярно проведена лікувальна фізкультура виявляється для людей, які страждають захворюваннями печінки, методом не тільки патогенетичної, але й значною мірою етіотропної терапії.

Лікувальна фізкультура застосовується при всіх хронічних захворюваннях жовчних шляхів у дітей, які супроводжуються порушеннями загального обміну речовин, функції травлення, застійними явищами в печінці і порушеннями рухової функції жовчного міхура.

Завданнями лікувальної фізичної культури при хворобах печінки і жовчних шляхів є:

поліпшення обміну речовин, оздоровлення і зміцнення організму;

зменшення застійних явищ у печінці і жовчному міхурі;

зняття спазматичних явищ;

збільшення рухливості діафрагми – головного регулятора внутрішньочеревного тиску;

поліпшення кровообігу печінки та інших органів черевної порожнини;

сприяння відтоку жовчі;

зміцнення черевного преса з метою утримання органів черевної порожнини в нормальному положенні, а також урегулювання дії шлунка і кишечника;

заповнення дефіциту