Психологічні методи по роботі з конфліктами груп

Вибір компромісу виправданий, коли проблема відносно проста і ясна; якщо для вирішення конфлікту у вас багато часу або ви необхідно вирішити його якнайшвидше; краще було б досягти тимчасової угоди, а потім повернутися до цієї проблеми і знову проаналізувати її приховані причини; проблема і її вирішення не надто важливі для обох сторін; не вдалося домогтися вирішення з використанням співробітництва або не удалося домогтися свого з використанням влади.

Консенсус – форма вираження згоди з аргументами супротивника в суперечці. Технологія досягнення консенсусу складніша від технології компромісів. Істотними елементами цієї технології є: аналіз спектру соціальних інтересів і їх організації; з'ясування полів тотожності і розходження, об'єктивного збігу і протиріччя пріоритетних цінностей і цілей діючих сил; обґрунтування загальних цінностей і пріоритетних цілей, на основі яких можлива згода.

Позитивні результати побудови консенсусу: зміцнюється почуття рівності і причетності до проблеми, процесу переговорів і кінцевого рішення; сприяє обміну думками, появі точок стику в членів команди; використовує колективні знання; демонструє членам команди, що можливо, а що ні; відповідальність, особливо при ухваленні рішення, поширюється на всіх членів команди; враховує важливість особистого внеску і членства в групі; окремі учасники можуть «зберегти обличчя»; зростає імовірність успішного здійснення прийнятого рішення.

Негативні результати побудови консенсусу: процес може зайняти занадто багато часу і бути незакінченим; процес може бути неефективним; у критичній ситуації може бути занадто важко привести всі сторони до згоди; процес може викликати незручності, тому що прийдеться координувати усі графіки і плани; процес може загрожувати авторитету, положенню і статусу; може виявитися важким у разі потреби підтримувати в групі почуття впевненості.

Вибір співробітництва виправданий, якщо предмет суперечки явно складний і вимагає детального обговорення і вироблення компромісного рішення; обидві сторони готові витратити час на вибір прихованих дефіцитів і інтересів; для обох сторін їх інтереси дуже важливі і компроміс для них неприйнятний; сторони доброзичливо відносяться одна до одної, готові вислухати й з повагою поставитися до протилежної точки зору; обидві сторони хочуть домогтися довгострокової угоди, а не тимчасової і не хочуть відкладати її.

Однак ситуація «виграш»-»виграш» – не єдина можлива ситуація виходу з конфлікту. Спробуємо дати характеристику результатів виходу з конфліктної ситуації.

Перший тип – відхід від вирішення виниклого протиріччя, коли одна зі сторін, до якої пред'явлене обвинувачення, переводить тему розмови в інше русло. При цьому обвинувачуваний посилається на дефіцит часу, несвоєчасність суперечки і залишає поле конфлікту.

Відхід як варіант результату конфлікту найбільше властивий для «мислителя», який не завжди відразу готовий до вирішення складної ситуації. Йому необхідний час для продумування причин і способів вирішення конфліктної задачі. Такий тип вирішення використовує і «практик», додаючи при цьому елемент взаємності обвинувачення. Але в загальному «практику» більш властива активність позиції, тому вона найчастіше обирається в міжособистісних протиріччях.

Тактика відходу нерідко виявляється в «співрозмовника», що пояснюється основною його властивістю – співробітництво при будь-яких обставинах. «Співрозмовник» краще від інших розуміє ситуацію взаємодії. Він також більш податливий у відносинах і спілкуванні, віддає перевагу відходу від конфлікту, а не конфронтації, і тим більше примусу.

Другий варіант результату – згладжування, коли одна зі сторін або виправдує себе, або погоджується з претензією, але тільки в даний момент. Виправдання себе цілком не вирішує конфлікту і навіть може збільшувати його, тому що внутрішнє, уявне протиріччя підсилюється.

Цей прийом найчастіше використовує «співрозмовник», тому що для нього кращий будь-який, навіть найгірший, хитливий мир, чим гарна війна. Звичайно, це не означає, що він не може використовувати прийом примусу заради збереження взаємин, але з метою усунення, а не збільшення протиріч.

Третій тип – компроміс. Під ним розуміється відкрите обговорення думок, спрямованих на пошук найбільш зручного для обох сторін рішення. У цьому випадку партнери виставляють аргументи на свою й чужу користь, не відкладають рішення на потім і не примушують в однобічному порядку до одного можливого варіанта. Перевага цього результату – у взаємній рівності прав і обов'язків та легалізації (відкритості) претензій. Компроміс при дотриманні правил поведінки в конфлікті дійсно знімає напруженість або допомагає знайти оптимальне рішення.

Четвертий варіант – несприятливий і малопродуктивний результат конфлікту, коли ніхто з учасників не бере до уваги позицію іншого. Він звичайно виникає, коли одна зі сторін нагромадила багато дрібних образ, зібралася із силами і висунула найсильніші аргументи, які не може зняти інша сторона. Єдиним позитивним моментом конфронтації є те, що екстремальність ситуації дозволяє партнерам краще побачити сильні і слабкі сторони, зрозуміти запити й інтереси один одного.

П'ятий варіант – найбільш несприятливий – примус. Це тактика прямолінійного нав'язування того варіанта результату протиріччя, якмй влаштовує його ініціатора. Наприклад, начальник відділу, користуючись своїм адміністративним правом, забороняє розмовляти по телефону з особистих питань. Він ніби і правий, але чи має бути настільки універсальним його право? Найчастіше до примусу прибігає «практик», який упевнений у своєму абсолютному впливі і владі над партнером. Звичайно, такий варіант можливий між «співрозмовником» і «мислителем», але зовсім виключається у відносинах двох «практиків». Обвинувачуваний «практик» швидше за усе використає в