Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: філософсько-релігієзнавчий аспект

У розділі показаний шлях розвитку рукописної церковнослов’янської книги в Русі-Україні, на який безпосередній вплив мало прийняття Руссю християнства. Рукописна кирилична книга від тих часів була невід’ємним елементом давньої культури українського народу. Перше згадування в літописах про книги на Русі датоване 988 р., а першою точно датованою 1057 р. рукописною книгою, що дійшла до наших часів, є «Остромирове Євангеліє».

У період Київської Русі, українська (“руська”) книга була ненасильницьким засобом формування етнічної свідомості “руського” християнського народу, його державних форм, вільно розвивалася в усіх властивих розвиненим країнам того часу формах. Так, у ХІІ-ХІV ст., у період утрати єдиної Київської державності, книга на різних українських землях була могутнім засобом збереження етнічної й політичної свідомості. Проте з кінця ХV – початку ХVІ ст. починається духовне піднесення в культурі та інтелектуальне у науці, що позначились свідомим національним світосприйняттям. Шедевром рукописної книги цього періоду є Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр. З кінця ХV по ХVII ст. саме рукописна й друкована книга протистояла складним дезінтеграційним процесам спочатку у Львові й Острозі, а потім у Києві й Чернігові. При цьому, якщо в Європі у книзі досить швидко знаходить вираз раціонально-практична ментальність, то українська книга концентрується на культі добра, справедливості, вірності народу, що часто ототожнюється з вірністю православній вірі, повазі до людини, які є характерними для Відродження.

У розділі розглядається процес створення рукописних книг, автори-переписувачі книг, а також головні осередки їх створення, якими були християнські монастирі. Автор доводить, що рукописний кодекс, його оформлення, характер письма зазнавали змін, зумовлених змінами суспільного життя. З іншого боку, кожна рукописна книга є неповторним примірником з індивідуальними рисами. Адже переписування тексту було досить складною й виснажливою працею. Рукописна книга в опосередкованій формі розповідає як про окремого індивіда (автора, переписувача), так і про тих, хто використовував цю книгу – тогочасне суспільство в найширшому контексті.

Дисертант визначає жанровий і тематичний склад рукописних книг, який поділяє на дві великі групи: конфесійна література і конфесійно-світська література, а також подає характеристику рукописних книг означеної тематики, статистичні дані щодо кількості рукописних книг, які існували і які дійшли до нашого часу. Автор характеризує основні напрями, за якими йшов жанровий розвиток конфесійної літератури, включивши до них складання другого за значимістю після Писання корпусу високоавторитетних текстів, які дають розгорнутий коментар канону – Священний Переказ, що представлений творами Отців церкви (патристика), а також розвиток текстів, що використовуються у богослужінні (богослужбові книги й збірки молитов), формування короткого викладу віровчення – символу віри й катехізису. Конфесійно-світська рукописна книга представлена так званими “четьїми” книгами. До них переважно відносяться твори перекладної патристики й агіографії. За своїм функціональним призначенням більшість стародавніх книг є тлумаченням Священного Писання. Такими є, насамперед, Ізборники Святослава, тлумачні варіанти Псалтиря (книги, за своїм призначенням «двоєдиної» – богослужбової й для читання) та біблійної книги – Апокаліпсис, яка не використовується при богослужінні.

На українських землях широко розповсюджена була апокрифічна література, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Це було пов’язане з двовірством, що зберігалося на руських землях довгий час. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від язичництва до християнства. Деякі з ранньохристиянських, позаканонічних книг збереглися у бібліїстиці під назвою «апокрифів», а у слов’янській православній традиції у цьому значенні використовується також термін «відреченні книги».

В дисертації проаналізовані фактори, що негативно вплинули на кількість збережених давньоруських рукописних книг. Це, по-перше, реформи патріарха Никона у Московській Русі. Правка книг і дозвіл служіння лише за новими книгами призвели до того, що всі дониконівські богослужбові книги опинились у становищі відреченної літератури. По-друге, до кінця ХVІІ ст. в основному завершився процес витіснення з церковних і монастирських бібліотек рукописних книг друкованими. По-третє, реформи Петра в галузі культури призвели до примусового, не завжди виправданого, припинення дії багатьох давньоруських традицій, в тому числі й традиції книгописання. Така секуляризація духовної культури значною мірою знецінила спадщину давньоруської культури. Це все були причини об’єктивного характеру, але й існували суб’єктивні причини. До них можна віднести індекси канонічних і відреченних книг, а також специфічний принцип відбору книг до церковних і монастирських бібліотек, який діяв протягом сотень років, і прирікав на зникнення все те, що не входило до рекомендованих списків.

У дисертації автор підкреслює, що у ХVІ-ХVІІ ст. рукописна книга існувала у сусідстві з друкарством. Соціальні та національно-релігійні конфлікти цього періоду спонукали обидві ці течії збагачувати арсенал засобів впливу на свідомість людей, що сприяло контактам “новаторських” і “консервативних” тенденцій. Умовно можна сказати, що у рукописній книзі відбивалася консервативна тенденція: в Європі в цей час книгодрукування вже було досить поширене, тому виробництво рукописної книги переживало занепад. В Україні друкарні фінансувалися малими коштами; їх була невелика кількість, тому книгодрукування не могло витіснити рукописну книгу. Навіть тоді, коли друкування мало остаточно витіснити переписування книг, останнє зберігалося, іноді з огляду на цензуру, коли книги не могли друкуватися, а переписувалися й ходили по руках.