Римо-Католицька Церква в Україні

Римо-Католицька Церква в Україні – це частина Римо-Католицької Церви (інша назва: Латинська Церква), яка знаходиться на території держави Україна. (Латинська Церква разом із Українською Греко-Католицькою Церквою та іншими Східними Католицькими Церквами складають Католицьку Церкву).

Поширення християнства на території Київської Русі не було актом одного дня чи навіть року. Задовго до офіційного прийняття князем Володимиром як державної релігії християнства у його візантійській формі, на Русь прибували місіонери як з Західної частини Церкви – Римської, так і з Східної – Візантійської. А на берегах Кримського півострова ще на кінці І століття перебував на засланні, а згодом загинув мученицькою смертю четвертий єпископ Рима – Папа Климентій. Існують відомості, що завдяки Климентію християнство прийняли деякі греки, що жили в Криму, а також кілька слов’ян.

Княгиня Ольга (при хрещенні отримала ім’я Олена), яку на Заході називали Helena Russorum Regina (Олена королева русів), у 959 році направила посланців до імператора Оттона І з проханням прислати на Русь місіонерів. У 960 році на Русь прибула місія на чолі з монахом Лібуцієм, а після його смерті (він так і не прибув в Київ) київську місію очолив єпископ Адальберт.

Після офіційного хрещення Русі у 988 році в Київ прибули посланці від Папи, які принесли з собою мощі святих. Незважаючи на те, що Володимир обрав для своєї держави християнство візантійського зразка, це не завадило русичам підтримувати добрі стосунки із Західною Церквою.

Навіть після розколу між Заходом і Сходом у 1054 році, Папа Григорій VII (1073-1085) пише апостольський лист до київського князя Ізяслава, називаючи його королем. А шлюби київського княжого роду з західними родами свідчать, що на початках поширення християнства київська еліта мала більш приязні стосунки з Заходом, ніж із Сходом. Навіть у 1207 році Папа Інокентій ІІІ направив лист на Русь, що свідчить, що в Римі не сприймали Київську Церкву як таку, з якою немає єдності.

Паралельно з діяльністю латинських місіонерів в Києві (зокрема, отців-домініканців), латинські громади утворювались на західних теренах сучасної України. Так у 1009 році було засновано Трансільванську дієцезію Римо-Католицької Церкви в Угорщині, до складу якої до XIV століття входило сучасне українське Закарпаття.

З часу єпископа Олексія, який був призначений в Київ у 1021 році, на Русі не було латинських єпископів аж до 1232 року, коли Папа Григорій ІХ висвятив єпископа для Русі – Герарда. А після зруйнування Києва татаро-монголами, Папа Олександр IV передав київське єпископство Любушському єпископу (м. Любуш, Польща). Однак реально Латинської Церкви на території Києва на існувало. Київське єпископство було відділене від влади Любушського єпископа у 1321 році, який вважається офіційною датою заснування Київської латинської кафедри. Першим єпископом став домініканець Генрик.

Латинські кафедри засновувались на місцях, де вже існували православні єпископства, оскільки Рим вважав ці кафедри легітимними, однак їх треба було передати в руки латинських ієрархів. З початку латинські єпископства були номінальними, оскільки не було достатньої кількості вірних (на той час римо-католицька спільнота в краї переважно складалась з приїжджих німців та поляків). На той момент Церква русинів вже розглядалась як схизматична і через призначення на православні кафедри латинських єпископів повинно було відбутись приєднання русинів до Католицької Церкви.

Внаслідок таких дій польського короля та Римо-Католицької єрархії у православних мешканців Галича було забрано соборний храм і перетворено на латинську кафедру. Доля православного храму Різдва св. Івана Хрестителя в Перемишлі була ще гірша, його було знищено, а на його місці (та з його матеріалів) був побудований латинський. Римо-католикам надавались в руських містах особливі привілеї, що фактично поставило місцеве населення в ранг людей нижчого сорту. Так, в галицьких містах в центральних частинах міста поставали латинські храми, в той час як православні церкви витіснялись на околиці міст і містечок.

Важливу роль в розвитку РКЦ на галицьких землях зіграли монаші ордени домініканців та францисканців, які після приєднання Галичини до Польщі почали активно засновувати тут свої монастирі.

До прийняття Люблінської унії у 1569 році на українських теренах, окрім Галичини, латинські кафедри займали переважно вихідці з місцевих римо-католиків українців.

Війни, які точились на території України у XVII столітті, поступово змінили становище Латинської Церкви в Україні.

Після ІІ і ІІІ поділу Польщі три латинські дієцезії опинились в кордонах Російської імперії: Луцька, Кам’янецька та Київська, частина якої й так вже була під владою росіян. Загалом в рамках цих дієцезій було 430 тисяч вірних латинського обряду.

Чергові зміни у структурі РКЦ на українських землях відбулись в середині ХІХ століття, коли між Римом та Росією було підписано Конкордат. Так, у 1847 році було дещо реорганізовано Кам’янецьку і Луцько-Житомирську дієцезії, та утворено єпископство в Херсоні, яке охоплювало південноукраїнські землі. З 1852 року херсонське єпископство перенесли до Тирасполя (хоча реально керівництво єпархії було в Саратові). А у 1917 року осідок єпископа перенесено до Одеси. Сюди також переведено саратовську семінарію.

Українські землі в складі Австрійської імперії розділялись на наступні римо-католицькі церковні округи: Львівську архидієцезію та Перемишльську, Холмську, Кам’янецьку дієцезії. Частина галицьких земель входила до складу Краківського єпископства. Після чергового поділу у 1776 році було вилучено Кам’янецьку дієцезію і додано Луцьку. Діяли семінарії у Львові, Перемишлі та Самборі.

Специфіка Римо-Католицької Церкви на галицьких теренах вирізняла її від решти дієцезій на українських теренах, оскільки в Галичині кордон між Римо-Католицькою Церквою та Греко-Католицькою визначав водночас етнічний кордон між поляками і русинами-українцями.

Важливий вклад в розвиток Римо-Католицької Церкви в Україні зробили латинські чернечі згромадження. Першими на українські землі прийшли згромадження францисканців та домініканців. У 1612 році домініканці заснували в Україні провінцію святого Яцека, яка спершу налічувала 50 осередків, а у 1772 році – 62. Францисканці мали на українських землях руський вікаріат, який був залежний від генерала ордену. У 1517 році орден поділився на францисканців- конвентуальних, які заснували провінцію Непорочного зачаття Діви Марії, і бернардинів, які мали провінцію святого Антонія з Падуї. У 1619 від францисканців відділився орден капуцинів.

Розпад Австрійської та Російської імперій вкотре спричинив переміни в житті римо-католиків України. Більшовицька окупація поставила Римо-Католицьку Церкву в центральній та південній Україні на межі поступового занепаду. У 1918 році Кам’янецька та Житомирська дієцезія були обмежені новими кордонами між Радянською державою та Польщею. А у 1922 році останній римо-католицький єпископ Петро Маньковський на окупованих більшовиками територіях виїхав до Польщі.

В той самий час на землях, що після розпаду Австро-Угорської імперії потрапили під владу Польщі, Римо-Католицька Церква за сприяння польської держави стрімко набирала ваги. В рамках польської держави тут діяло три діє цезії: Львівське архиєпископство, Луцька та Перемишльська дієцезії. З 1918 року до 1939 року кількість парафії у трьох єпископствах збільшилась на 168 громад. А на Волині Римо-Католицька Церква, відсторонивши від цієї справи греко-католиків, намагалась запровадити «нео-унію» на чолі зі священиками латинського обряду, які однак мали б служити також для українців у східному (синодальному) обряді.

Після ІІ Світової війни на території УРСР залишилась частина Львівської архидієцезії, частина Перемишльської та Луцька дієцезія. У 1946 році єпископа Львівського Євгена Базяка та Луцького Адольфа Шельонжека було депортовано до Польщі. І хоч на території Радянського Союзу Латинська Церква мала легальний статус (УГКЦ була поза законом) все ж її стан був вкрай жалюгідний. В результаті війни та післявоєнної еміграції в краї залишилась незначна частина віруючих. А для того, щоб відкрити парафію, необхідною була наявність не менше 1000 віруючих.

Оскільки після 1946 року на території України не залишилось жодного єпископа, а більшість священиків або були репресовані, або виїхали до Польщі, кількість душпастирів була вкрай низькою. Священики, як правило, обслуговували по кілька парафій, а також служили таємно по домах. В деяких громадах віруючі збирались на молитву без священиків. У 1958 році Римський Апостольський Престол намагався відновити єрархію Латинської Церкви в Україні, висвятивши Войцеха Ольшовського на єпископа, однак ця спроба не мала успіху.

З початком активізації релігійного життя в СРСР, яке відбулось після святкування 1000-ліття хрещення Русі, а також після зустрічі Михайла Горбачова з Папою Іваном Павлом ІІ, яка відбулась 1 грудня 1989 року в Римі, почалось відродження церковного життя Римо-Католицької Церкви в Україні.

Українська латинська єрархія була відновлена 16 січня 1991 року. На той час Львівська архидієцезія включала території Волині, Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини, Рівненської та Чернівецької областей. Поза новими межами архидієцезії залишились Любачівські та Перемишльські землі, які історично входили в Львівську митрополію.

На території України діє велика кількість чернечих чинів Латинської Церкви та монарших згромаджень. За даними статистики, в Україні діє 6 чинів, 3 товариства та 5 чоловічих згромаджень.

На сьогоднішній день Римо-Католицька Церква в Україні налічує 909 парафій та 96 монастирів і монаших домів. Діє 8 навчальних закладів. Єпископат РКЦ в Україні об’єднаний в Конференцію римо-католицьких єпископів України, головою якої є митрополит Львівський Мечислав Мокшицький.

 

 

Ворон О. П. Процес реорганізації та утворення дієцезій Римо-Католицької церкви в Україні (1991-2005 роки) / О. П. Ворон // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. – Рівне, 2007. – Вип. 11. – С. 52-67.

Ісіченко І., Архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні / І. Ісіченко. – Харків: Акта, 1999. – 472 с.

Осадчий В. Католицька церква в Україні: історичний нарис / В. Осадчий. – Луцьк: Luceoria Books, 2001. – 112 с.

Цимбалій В. В. Становлення територіальних інституцій Римо-Католицької Церкви в Україні в незалежній Україні// Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка / В. В. Цимбалій. – К: КНУ, 2009. – Вип. 91-93: Філософія. Політологія. – С. 180-183.