Дія норм податкового права в часі, просторі та за колом осіб (за законодавством України)

У підпідрозділі 2.2.4. “Податково-правові режими самоврядних територіальних утворень в Україні” на підставі аналізу нормативних актів держави та відповідної юридичної практики з’ясовано, що на даному етапі ринкових перетворень в Україні певна самостійність органів місцевого самоврядування у встановленні місцевих податків і зборів передбачена, але межі її строго лімітовані, оскільки органи місцевого самоврядування вправі запроваджувати тільки податки і збори, що визначені статтею 15 Закону України “Про систему оподаткування”. Ставки таких податків і зборів можуть встановлюватись лише в межах граничних розмірів, які визначені законами України про оподаткування, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами. Такі вимоги є об’єктивними і не дають можливості органам місцевого самоврядування приймати рішення, які могли б вступати в протиріччя з уже діючими нормами податкових законів та державних підзаконних актів. Водночас це надає можливість здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства органами влади місцевого самоврядування, які є підзвітними у даній сфері діяльності органам державної податкової служби України.

В підрозділі 2.3. “Висновки до розділу” викладено основні висновки, до яких прийшов дисертант у другому розділі.

У третьому розділі “Дія норм податкового права щодо платників податків” досліджується дія норм податкового права щодо юридичних та фізичних осіб – платників податків.

У підрозділі 3.1. “Дія норм податкового права щодо юридичних осіб – платників податків” показано, що у новій доктрині національного права України відновлено класичний поділ на юридичних осіб публічного права та юридичних осіб приватного права. Цей поділ в найбільшій мірі відповідає сучасним потребам правового регулювання суспільних відносин. Суть даної класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обороті. Порядок створення та діяльності цих юридичних осіб регулюється нормами публічного права. Публічні юридичні особи, вступаючи у цивільно-правові відносини, підпадають під режим цивільно-правового регулювання, як і будь-які інші приватні юридичні особи, незалежно від того, що створені вони імперативним методом на підставі рішення державних органів чи органів місцевого самоврядування і в цілому функціонують для виконання завдань публічного характеру. Юридичні особи приватного характеру, навпаки, створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах з метою участі у цивільно-правових відносинах. Порядок їх створення і діяльності регулюється приватним правом. Найпоширенішими в Україні організаційно-правовими формами юридичних осіб приватного характеру є підприємства та їх об’єднання – корпорації, консорціуми, концерни; господарські товариства – акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства, виробничі кооперативи, селянські (фермерські) господарства. Саме вони є платниками податків з юридичних осіб. В залежності від організаційно-правової форми та роду комерційної діяльності юридичні особи приватного характеру сплачують: податок з прибутку підприємств, податок на додану вартість, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, акцизний збір, плату за землю, різноманітні збори за спеціальне використання природних ресурсів, ряд інших обов’язкових платежів у Державний бюджет України та централізовані позабюджетні фонди.

У підрозділі 3.2. “Дія норм податкового права щодо фізичних осіб – платників податків” показано, що принциповий підхід сучасної української держави до законодавчого визначення поняття фізичної особи – платника податку знайшов своє відображення у частині 1 статті 67 Конституції України, яка гласить, що кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Закон у якості ознак платника податку чітко виділяє тільки наявність у платника податку об’єкту оподаткування. За своїм доктринальним спрямуванням це визначення не є новим, а запозиченим у ідеологів етатистської доктрини оподаткування громадян, яка була іманентно властива бувшій радянській державі. Аналогічний методологічний підхід реалізовано у законах та підзаконних актах України, в актах органів місцевого самоврядування, якими регламентується оподаткування фізичних осіб. Отже, ідеологія етатизму продовжує визначати засади оподаткування громадян в Україні і в трансформаційний період її розвитку. Разом з тим слід підкреслити, що етатизм в оподаткуванні громадян рубежа другого-третього тисячоліть істотно відрізняється від його проявів ще десятирічної давності, тим більше – від етатизму радянських часів. Насамперед це знайшло своє вираження в усвідомленні суспільством, в тому числі й законодавцем держави, необхідності докорінного реформування всієї системи оподаткування, в тому числі й оподаткування громадян, у виробленні цілого ряду якісно відмінних між собою нових концептуальних підходів до податкової реформи. Ситуацію, що склалася на даний час в Україні у податково-правовій сфері, можна оцінити як податкове протистояння етатистів