Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (ХІХ - ХХ ст.)

Архаїчним загальнокультурним обрядовим явищем є траурна традиція оплакувати померлих, яка має глибинні психофізіологічні, морально-етичні й світоглядні основи і відзначається у слов’янських та інших народів Європи значними збіжностями. Характерною особливістю її функціонування в українців, і зокрема в мешканців Карпат, є тривале збереження голосінь (подекуди й донині), а також низки особливо давніх звичаєво-обрядових явищ: залишки практики чоловічих голосінь, звичаї спеціального найму на похорони плачок і натуральна оплата їхніх послуг, пісенні діалоги (від імені мерця та родичів) двох груп голосільниць, ритуалізація траурної поведінки плачки тощо.

У традиційній та сучасній похоронній звичаєвості українців Карпат збереглося чимало своєрідних охоронних обрядодій та ритуальних заборон. Світоглядною основою більшості з них є переконання про небезпечну для живих присутність духу мерця та уявлення про згубну силу, яка виходить від нього й може негативно вплинути на самопочуття людей, зашкодити плідності худоби, урожайності землі, вегетації рослин, занечистити побутові предмети.

Охоронні й табуальні звичаї гуцулів вирізняються на загальнокарпатському й почасти загальноукраїнському фоні такими реаліями, як заборона користуватися впродовж похоронного періоду хатніми речами, які “занечищені” покійником; табу, пов’язані зі скотарством (заборони виганяти вівці на полонину, формувати отару, проводити контрольне доїння та ін.), тощо. На теренах Бойківщини й Лемківщини зафіксовано тривале збереження практики, за якою певних господарських заборон дотримуються широке коло осіб чи взагалі всі мешканці села; охоронне використання односельцями низки оберегів, побутування такого архаїчного явища, як магічно-охоронне заклинання небіжчика. Варто відзначити й оригінальні уявлення бойків та гуцулів про річку як межу занечищеної території, а також різні народні засоби уповільнення розкладу мертвого тіла.

Деякі з цих звичаїв та інші реалії (заборони замітати оселю, спати в момент агонії чи похорону, використовувати воду, яка залишилася в домі від часу настання смерті, тощо) мають відповідники у звичаєвості населення інших українських земель і загалом у багатьох народів Європи. Відомим явищем є й обрядові обмеження господарської діяльності, які, як свідчить аналіз порівняльних даних, належать до давніх форм табу й первісно поширювались на всіх членів громади.

Смерть людини українці Карпат здавен уважають загальногромадською, соціально значимою подією. Поміж іншим, це виявляється у традиції передпохоронних зібрань, і зокрема нічних чувань односельців у домі мерця. Як свідчать етнографічні дані ХІХ – початку ХХ ст., головними їхніми елементами були “савтиря” (читання дяком Псалтиря), обрядові ігри та поминальна вечеря. На Гуцульщині зафіксовано також обов’язкове оплакування мерця під час “посижіня” й використання в траурному та ігровому контексті музики. На Лемківщині та Західній Бойківщині особливого поширення набула традиція співати біля покійника релігійні та похоронні пісні.

Однією з найхарактерніших особливостей похоронної звичаєвості верховинців є тривале збереження в ній такого давнього обрядового явища, як ігри біля покійника. Затрачування цього звичаю відбувалося протягом усього ХХ ст. Під впливом культурно-освітнього поступу та активних заходів духовенства (подекуди й членів товариства “Просвіта”) в деяких селах Гуцульщини, Північної Лемківщини, Центральної й Західної Бойківщини він зник уже на початку – у першій третині ХХ ст. В інших – похоронні ігри було полишено лише в час лихоліть другої світової війни або ж у 50-70-х рр. В окремих селах Верховинського, Косівського, Путильського, Рахівського, Великоберезнянського, Міжгірського, Сколівського районів її залишки (окремі ігри та жарти, гра в карти) зберігалися ще в 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст.

Крім теренів Карпат, похоронні ігри побутували також на Покутті, Підгір’ї, в низинних районах Буковини й Закарпаття та частково на Поділлі. Різні форми обрядових веселощів і їхні рудименти зберігалися в похоронній звичаєвості багатьох народів Європи (у хорватів, болгар, чорногорців, сербів, словенців, молдаван, румунів, німців та ін.) ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Наявність подібних реалій у похоронних і поминальних традиціях народів інших континентів, а також у давніх слов’ян, гунів, греків, римлян, германців, франків, балтів дозволяє вважати їх типовими явищами архаїчної обрядової культури.

З огляду на універсальне сприйняття ритуального сміху та інших елементів оргіастичних обрядів як засобів охоронно-продукуючої магії, гадаємо, що первісне значення похоронних ігор та гіпертрофованих веселощів полягало в захисті живих та самого мерця від злих сил, протистоянні смерті та магічному продукуванні життя в його найрізноманітніших проявах. З іншого боку, ігри, які насамперед улаштовували задля покійника (на його честь), можна розглядати і як акти, спрямовані на його “воскресіння” (нове народження), “розважання”, що також могло сприйматися як засіб охорони від смерті та забезпечення позитивного впливу мерця на побут живих.

Як свідчить аналіз опублікованих й архівних даних, самі учасники чувань здебільшого сприймали ігри як засіб, покликаний розвіяти смуток, страх і сон. Подекуди на Бойківщині й Лемківщині збереглись і давніші уявлення про те, що веселощами можна прогнати від живих смерть чи “розважити” самого мерця.

Про первісне обрядове значення похоронних ігор свідчить участь у них осіб різного віку й статі (подекуди й родичів), проведення забав саме біля мерця, ігрові дії, у яких об’єктом жартів ставав і сам покійник, заборони жартувати після завершення забав. На це ж указує й порівняльно-типологічний аналіз семантики окремих ігор. Так, з ідеєю позитивного магічно-охороного впливу на