Різновиди договорів перевезення

Нагадаємо, що публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець узяла на себе зобов'язання здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Він також не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він повинен відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні та виконанні публічного договору. Так, статтею 4 Закону України «Про міський електричний транспорт» від 29 червня 2004 р. № 1914-IV встановлено [7], що оплата транспортних послуг проводиться безпосередньо пасажирами і замовником. Право на користування транспортними послугами надають придбаний разовий квиток, закомпостований абонементний талон, проїзний квиток тривалого користування, картка або посвідчення, що дає право на пільговий проїзд згідно із законодавством. Перевізник не має права відмовлятися від пільгових перевезень, крім випадків, передбачених законами.

Отже, договори можуть бути класифіковані за різними критеріями, що мають юридичне значення, на такі основні види: залежно від інтересів і мети, договори можуть бути: платними (кожна з сторін має вигоду з договору) ; безоплатними (тільки одна сторона має вигоду) ; казуальними (визначена мета) ; абстрактними (невизначена мета) ; договори можуть бути: планові (на основі державного замовлення і державних контрактів відповідно до планових завдань) ; регульовані (укладають вільно їх суб’єкти) ; за формою договори можуть бути: письмовими; усними; нотаріально посвідченими; конклюдентними (коли суб’єкт мовчить, і це визначається виявом його волі укласти договір передбачений законодавством).

 

 

Розвиток народного господарства та життя людей взагалі неможливо уявити без засобів переміщення (транспорту). Роль транспорту полягає в наданні специфічних послуг, пов'язаних із переміщенням товару або людини в просторі.

ЦК України відносить до підстав виникнення зобов'язання – договір перевезення, правове регулювання якого здійснюється главою 64 ЦК України, Законом України «Про транспорт» та спеціальними правилами щодо окремих видів перевезення.

Залежно від об'єкта перевезення законодавець розрізняє договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Крім того, залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення, розрізняють договори перевезення залізничним транспортом, морським і внутрішнім водним, повітряним, автомобільним транспортом, що діють за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення) ч. 1 ст. 913 ЦК України.

Як вже було зазначено, існує декілька видів договорів перевезення, зокрема у ч. 1 ст. 909 ЦК України дається визначення договору про перевезення вантажу. За договором про перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством або договором строк і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Договір про перевезення конкретного вантажу є реальним, оскільки він вважається укладеним у момент здачі вантажу транспортній організації для перевезення [8, 211]. Послуга за перевезення надається за плату, причому обидві сторони наділяються у договорі правами та обов'язками. Отже, договір про перевезення – оплатний і двосторонній.

Сторонами у договорі перевезення вантажу є перевізник і відправник. Перевізниками вважаються ті транспортні організації, які мають права юридичної особи та яким надано право укладати договори перевезення безпосередньо або через свої підрозділи транспортними статутами (кодексами). Це, зокрема, залізниці, річкові та морські пароплавства, авіаційні підприємства, автогосподарства тощо.

Крім перевізника та відправника учасником перевезення є також одержувач вантажу. Вантажоодержувач, як правило, перебуває у договірних відносинах з вантажовідправником (з поставки, контрактації, купівлі-продажу тощо) і вже на основі цих договорів повинен прийняти доставлений йому перевізником вантаж.

Отже, договір перевезення вантажу можна розглядати як договір на користь третьої особи (одержувача), у якої виникають не лише права (наприклад, вимагати від перевізника видачі вантажу), а й передбачені транспортними правилами обов'язки (прийняти вантаж, здійснити доплату за перевезення тощо).

Головні обов'язки перевізника за договором про перевезення полягають у тому, що він повинен забезпечити цілість і схоронність вантажу та доставити його одержувачеві в обумовлений строк. Цей обов'язок виникає з моменту прийняття вантажу до перевезення і до видачі одержувачеві в пункті призначення. Порушення цього обов'язку призводить до настання відповідальності за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу.

Відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК України перевізник відповідає за втрату, нестачу і псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу і багажу, пошти, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Отже, за загальним правилом, умовою відповідальності перевізника за несхоронність вантажу є його вина, яка (припускається). Перевізникові надається можливість спростувати цю презумпцію, довести свою невинність, зокрема послатися на обставини, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього