Революція 1848-1849 рр. в Італії

Одночасно міністр зовнішніх справ Сардинського королівства Л. Парето в нотах, розісланих представникам великих держав, виправдовував втручання його країни необхідністю завадити встановленні в Ломбардії демократичного устрою. Правителі Сардинської монархії найбільше боялися народних рухів і встановлення республіканського устрою в Ломбардо-Венеціанській області. Своїм військовим втручанням вони прагнули приєднати цю територію до Сардинського королівства, щоб утворити Північноіталійське під егідою Савойської династії. Перевага династичних інтересів над національними зумовило зволікання Карла Альберта і стало головною причиною поразки сардинської армії у війні [13, с. 241].

Після втечі з Мілану австрійська армія була ослаблена і деморалізована, тому якщо б сардинська армія або волонтерські загони проявили таку ж організованість як міланці під час «П'яти днів», то австрійська армія була б повністю розбитою. Але сардинська армія, яку так чекало населення Ломбардії і Венеції, не поспішала з виступом. Тільки 6 квітня відбулися перші сутички між п'ємонтськими та австрійськими військами.

Сардинська армія була погано підготовлена до війни, у генеральному штабі не було детально розробленого стратегічного плану, командування не мало навіть географічних і топографічних карт Ломбардії. Карл Альберт, який був верховним головнокомандуючим, дотримувався тактики позиційної війни. Нерішучість сардинської армії пояснювалась не тільки недостатньою технічною підготовкою, а головним чином політичними цілями, які Карл Альберт і його оточення переслідували в цій війні. З самого початку війни керівництво П'ємонту вимагало від Тимчасового уряду Ломбардії рішення про його приєднання до Сардинського королівства: дії п'ємонтської армії ставилися в залежність від вирішення цього питання. Та проводячи таку політику, П'ємонт не міг перемогти у війні. Це було перешкодою створення єдиного національного фронту в боротьбі проти Австрії [12, с. 178].

В березневі дні 1848 р. керівники італійських держав під тиском народних виступів змушені були надіслати в Ломбардію свої військові підрозділи. Остерігаючись революційного вибуху в своїй державі герцог Тоскани Леопольд ІІ 21 березня опублікував відозву, де повідомлялось про формування добровільних загонів у Ломбардію і про концентрацію регулярної армії на кордоні. Змушений був погодитися на відправку в Ломбардію військових контингентів і Пій IX. Ліберальна буржуазія і народні маси вимагали участі Папської держави у війні проти Австрії. 24 березня армійський корпус чисельністю приблизно 7 тис. чоловік під командуванням генерала Джованні Дурандо вирушив з Риму. Відправив своє військо на сцену військових дій і Фердинанд II, король обох Сицилій [12, с. 179].

Таким чином, на фронті змагалися армійські частини і волонтерські загони всіх італійських держав. Однак їй не вистачало єдиного командування, яке б координувало дії військових підрозділів. Хоча Карл Альберт і був верховним головнокомандувачем і претендував на роль керівника всіма армійськими частинами, та він не мав навичок полководця.

Тиск, який чинив Карл Альберт через своїх емісарів і правих лібералів на суспільну думку Ломбардії і Венеції, призвів до загострення боротьби між політичними партіями та угруповуваннями на звільнених від австрійців територіях. В Ломбардії відбувалася боротьба між правими лібералами і демократичними силами. Суперечки існували і в середині демократичного табору. Каттанео і Феррарі пропонували організувати боротьбу за повалення влади поміркованих і захоплення її демократією. Мадзіні, який прибув до Мілана 7 квітня, вважав план Кагганео і Феррарі нереальним [22, с. 180].

Військове керівництво знало слабкості демократів, тому прийняло постанову про проведення плебісциту з приводу приєднання і тим самим порушило обіцянку відкласти вирішення долі Ломбардії до перемоги над – зовнішнім ворогом. Плебісцит, який відбувся 29 травня, висловився на користь приєднання.

У Венеціанській області в квітні-травні 1848 р. ситуація була складніша, ніж в Ломбардії. Тут сильними були протиріччя між містами континентальної частини області і Венецією. Для посилення зв'язків з провінціями і для підготовки виборчого закону було вирішено скликати Консульту (Раду), в яку кожна провінція мала прислати трьох представників. На засіданні Консульти, скликаній 8 квітня, представники провінцій висловились за негайне приєднання до Сардинського королівства, чого не хотів допустити Тимчасовий уряд. Та військова ситуація завадила повністю оформити приєднання до Сардинського королівства як Ломбардії так і Венеції [12, с. 181].

Під час першої фази війни відбувалися важливі події, які багато в чому визначили подальший розвиток визвольного руху і вплинули на розстановку сил. В Папській державі реакціонери вимагали щоб папа відкрито виступив проти руху за об’єднання Італії і проти визвольної війни. 29 квітня Пій IX із «Зверненням», в якому засудив війну з Австрією і заявив, що солдати Папської держави були відправлені до кордонів лише для захисту цілісності володінь церкви. Це розвіяло міф про «папу – визволителя» Італії, а також викликало хвилю протестів у Римі та в провінціях. Народні маси вимагали заміни керівництва. 4 травня 1848 р. папа призначив новий уряд, який формально очолювався кардиналом, але основну роль в ньому відіграв поміркований ліберал Теренціо Маміані [13, с. 255].

Звернення Пія IX відкрило шлях Фердинанду II та іншим реакціонерам Королівства обох Сицилій, які шукали приводу для придушення національного руху військовим шляхом. Приводом стали події в Палермо та Неаполі.

13 квітня сицилійський парламент прийняв положення про позбавлення Фердинанда ІІ і династії Бурбонів прав на сицилійський престол. У відповідь Фердинанд ІІ опублікував заяву, де вказувалось, про рішення сицилійського парламенту протизаконне і не має жодної