Грецька міфологія та релігія

Другий період. Розпад матріархату, перехід до патріархату, виникнення перших держав ахейців – усе це дало поштовх до повної зміни всієї системи релігійного сприйняття, до відмовлення від старих богів і появі нових. Як і в інших народів, богів-уособлень бездушних сил природи заміняють боги-заступники окремих груп у людському суспільстві, груп, що поєднувалися по самих різних ознаках: класовим, становим, професійним, але в них усіх загальним було одне – це люди минулого, як не намагалися ужитися з природою, а прагнувші підкорити її, перетворити в щось нове, змусити служити людині.

Не випадково самі древні міфи олімпійського циклу починаються з винищування істот, яким, імовірно, у попередній період поклонялися як богам. Бог Аполлон убиває піфійського дракона і велетнів, люди-напівбоги, сини богів знищують інших чудовиськ: Медузу, Химеру, лернійську Гідру. І остаточну перемогу над старими богами тріумфує Зевс, цар богів Космосу. Образ Зевса дуже складний і сформувався в міфології греків не відразу. Уявлення про Зевса склалися тільки після дорійського завоювання, коли прибульці з півночі додали йому риси абсолютного бога-владики.

У щасливому й упорядкованому світі Зевса його сини, породжені від смертних жінок, завершують справи свого батька, винищуючи останніх чудовиськ. Напівбоги, герої символізують єдність світів божественного і людського, нерозривний зв'язок між ними і доброчинна увагу, з якою боги спостерігають за людьми. Боги допомагають героям (наприклад, Гермес – Персею, а Афіна – Гераклові), а карають тільки нечестивців і лиходіїв. Представлення про жахливих демонів теж змінюються – вони тепер виглядають скоріше просто могутніми парфумами, мешканцями всіх чотирьох стихій: вогню, води, землі і повітря [16, с. 67].

Третій період. Становлення і розвиток держави, ускладнення суспільства і суспільних відносин, збагачення уявлень про оточуючий Грецію світ неминуче підсилювали почуття трагічності буття, переконаності, що у світі панують зло, жорстокість, безглуздість і абсурд. У пізній героїчний період розвитку грецької міфології відроджуються представлення про силу, якій підкоряється все існуюче – і люди, і боги. Доля, невблаганна доля панує над усім. Перед нею схиляється навіть сам Зевс, змушений то силою випитувати в титана Прометея пророкування власної долі, то упокорюватися з іспитами і мученнями, через які повинний пройти його улюблений син Геракл, щоб він зміг вступити в сонм богів. До людей доля ще більш нещадна, чим до богів, – її жорстокі і часто безглузді веління виповнюються з невідворотною точністю – Едіп виявляється проклятий, незважаючи на усі свої зусилля врятуватися від передвіщеної долі, гине; також ховається від волі долі Анхіз, дід Персея, навіть цілий рід Атридів не може піти від сліпого вироку доль, будучи втягнутим у нескінченну низку вбивств і братовбивств.

Та й боги тепер уже не настільки милостиво набудовані до людей. Покарання тих, хто порушив їхню волю, жахливі і невиправдано жорстокі: Тантал вічно мучається від голоду і спраги, Сізіф зобов'язаний постійно піднімати на пекельну гору важкий камінь, Іксіон прикутий до обертового вогненному колесу [16, с. 72].

У пізньому грецькому суспільстві релігія поступово занепадала, вироджуючись у просте виконання обрядів, а міфологія ставала просто скарбницею образів і сюжетів для авторів поем і трагедій. Деякі філософи навіть заперечували головну роль богів у створенні світу, представляючи цей космічний акт як злиття чи першоелементів стихій. У такому виді грецька релігія проіснувала до початку походів Олександра Македонського, коли в елліністичних імперіях вона вступила в багатогранне і взаємозбагачуюча взаємодія з віросповіданнями Древньої Азії.

 

 

 

Давньогрецька релігія представляє собою ідеологічний комплекс міфологічних і культових вірувань, філософських ідей, моральних і правових принципів і норм. Релігієзнавство вивчає цей комплекс, спираючись на археологічні пам'ятки (залишки античних храмів, статуй, прикрас, посуду, ваз із розписами) і філософські праці Фалеса, Геракліта, Демокрита, Платона, Аристотеля та інших мислителів грецької давнини. Важливим у цьому плані пізнавальним джерелом є також поема Гесіода «Теогонія» (родовід богів).

Гесіод (VІІІ або VII ст. до н. е.) – перший відомий на ім'я давньогрецький поет. У поемі «Труди і дні» він уславив працю землеробів і пригрозив їхнім гнобителям гнівом богів, а в поемі «Теогонія» раціоналістично систематизував міфи про богів через протиставлення своєї поезії як тверезої «правди», героїчному епосові як красивій «брехні». Ця твереза «правда» у Гесіода прив'язана до землі, на якій все відбувається і яка все породжує. Земля у нього – богиня-праматір, джерело усього сущого, в тому числі богів і людей [18, с. 89].

Гея (Земля-мати) сама від себе породила Небо, а потім, запліднена Еросом, народила Урана (бога Неба), й у шлюбі з ним – ще шістьох титанів (богів) і шістьох титанід (богинь), серед яких були бог Кронос і богиня Рея, які стали батьками Зевса, головного бога всіх давньогрецьких вірувань і культів.

Видатною пам'яткою давньогрецької культури і релігії, одним із головних джерел для досліджень релігієзнавців, є поеми «Іліада» і «Одіссея», авторство яких приписується легендарному поетові Стародавньої Греції Гомеру (бл. VIII ст. до н. е.). Згідно з легендою, Гомер був сліпим співаком-мандрівником (одним із аедів). Його авторитет був настільки великим, що за право називатись батьківщиною Гомера сперечались, за переказами, сім давньогрецьких