Історія української культури

до вищої фази -- сформованої віри. Цей період так званої воєнної демократії характерний високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Однак при цьому не переривалися, а навіть активізувалися торгові зв'язки, спостерігалося культурне піднесення. У степах на курганах встановлювалося чимало кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені з турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку, а, можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на Сонце. Вироблялася світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні «свого видихмого -- чужого -- невидимого», пов'язана з понятям вічного і нескінченного. Удосконалювалася система землеробства -- від підсічного до орного. Волхви почали розробляти аграрно-магічні календарі, де узагальнювали великий досвід поколінь, визначали найоптимальніші терміни сільськогосподарських робіт, брали до уваги періоди дощів, максимально корисні для ярових. Зазвичай ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня -- свято перших сходів; 4 червня -- день Ярила; 24 червня -- Івана Купала; 12 липня -- вибір жертви Перуну; 20 липня -- день Перуна; 7 серпня -- жнива. На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин -- землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Земля мала первинне значення для слов'ян. «Матері-землі» -- годувальниці присвячено низку звичаїв та обрядів. Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців. Вони визначили, що всі зірки, крім однієї -- Полярної, перебували в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь «світу». Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиці та ін. Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі. Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго тривали дебати про те, хто володіє світом -- язичницький Рід чи християнський Саваоф. [1, 236]Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, рагальнюючі фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщена фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу -- величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки. У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище -- капище. Воно вписувалось у форму кола (по-старослов'янськи коло -- хоро, звідси святилища -- хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу, -- хороводи). Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX -- X ст. місце державної релігії Київської Русі. У народній поетичній творчості вищі сили -- боги -- мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу та мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза жили герої негативні. Вони доповнювали перших, відтіняючи їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення. Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюючі зв'язок людини з довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він Же Батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійснювалося управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр -- весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість -- відновлення життя після зими. [5, 47-48]Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає «грім», із грецької -- «вогонь». За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази «Перун убив», «Перунова стріла» говорили про його необ-межену силу. Дві сили йшли по обидва боки людини -- Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший -- пітьмою; перший будував, другий руйнував. Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом -- Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко. Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Для слов'ян нехарактерно було принесення людей у жертцу богам. Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максимально наближені до них самих, вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особливу шану надавали деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувалися. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий, -- символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа -- символи подружжя; береза -- символ чистої матері-природи. Священними вважалися також птахи і тварини, зокрема, зозуля -- провісниця майбутнього; голуб -- символ кохання;