Історія української культури

Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд цінних праць дав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860-1934), з фізичної хімії – учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету І. П. Осипов (1885-1918). Багато видатних учених на Україні працювали в галузі біо-логії і медицини. Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, і пізніше академік О. М. Сєверцов (1866-1936), який з 1902 до 1911 р. був професором Київського університету. Там же професор – ембріолог і цитолог рослин С. Г. Навашин (1857-1930) провів важливі дослідження з ботаніки. Загальне-визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871-1924) – відомого ботаніка-морфолога, за-сновника харківської школи альгологів; В. Я. Данилевського» (1852-1936) – фізіолога, одного з основоположників ендокри-нології; М. П. Трінклера (1859-1925) – талановитого хі-рурга; Л. Л. Гіршмана (1839-1921) – видатного офтальмолога та ін. Багато зробили вчені України – епідеміологи і мікробіологи М. Ф. Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), па-тологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854-1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз та ін. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії та в інші місця. Нa початку XX ст., незважаючи на переслідування з боку царського уряду й правлячих кіл Австро-Угорської монар-хії, видання книг, журналів і газет на Україні, особливо в період революції 1905-1907 pp., коли царизм змушений був послабити чинність Емського акта 1876 p., розширилося. У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд „. Шалів, які відігравали значну роль у громадському й літера-турному житті. Це були: «Літературно-науковий вісник» (1898- 1914), «Молода Україна» (1900-1903), «Світ» (1906-1907) та ін. Найбільш важливим серед них був «Літературно-науковий вісник», яким протягом десяти років фактично керував І. Франко разом з своїми однодумцями В. М. Гнатюком та О. С. Маковеєм. У цей час (1897-1906) він мав демократичний характер. У 1907 р. «Літературно-науковий вісник» було переведено до Києва, керувати ним став М. Грушевський, і він став буржуазно-ліберальним, а потім і буржуазно-націонадістичним виданням. Наприкінці XIX – на початку XX ст., коли визвольний рух у країні вступив у свій вищий, пролетарський етап, на розвиток художньої літератури, як і всієї культури, дедалі більший вплив справляли ідеї марксизму-ленінізму, революційна діяльність біль-шовиків і боротьба робітників та селян. У той час на Україні продовжували свою творчість видатні революційно-демократичні письменники І. Я. Франко, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. В епоху капіталізму продовжувала розвиватися усна народна творчість, її характерною рисою було передусім те, що де-далі більше з'являлося історичних пісень і народних дум, у яких відбивалося тяжке життя робітників на заводах, фабриках, шахтах та інших капіталістичних підприєм-ствах («Вітер з поля, хвиля з моря», «Як у Карлівці на заводі», «Хто в заводі не бував» та ін.). З великою тугою розповідалося і про нестерпний гніт, якого зазнавали наймити й наймички в поміщицьких маєтках та куркульських господарствах (пісні «Ой горе нам, молодим», «А хазяйський син рано пообідав», «Та тече річка невеличка»), а також про поневіряння емігрантів у чужих краях.