Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Тим же «будительським» духом пройнята майже революційна за своїм «вибуховим» значенням «Русалка Дністровая» (1837) – укладений М. Шашкевичем, Я. Головацьким, І. Вагілевичем альманах, який і поклав початок українському національному відродженню в Галичині. Темпераментна, новаторська за своїм значенням поезія М. Шашкевича «розбудила» інших українських поетів на галицьких землях, передусім ровесника й однодумця Маркіяна – М. Устияновича. Інші учасники «Руської трійці» – Я. Головацький та І. Вагілевич – чимало зробили для української культури не тільки як поети, але і як визначні вчені-фольклористи, етнографи, мовознавці, історики, а також організатори літературно-видавничої справи [14].

Важливу роль у закладанні основ національного культурного процесу відігравала українська (хай за мовою лише почасти українська) журналістика, «столицею» якої в першій половині XIX ст. був Харків, де відкрито перший в Україні університет. З участю Г. Квітки, інших письменників та вчених тут видавалися голосні свого часу журнали (з короткочасним, щоправда, віком) «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Украинский журнал», збірники та альманахи 30-х – початку 40-х років «Украинский альманах», «Утренняя звезда», «Сніп», «Молодик» (останній – у чотирьох випусках, два з яких вийшло в Петербурзі, так само, як і укладений Є. Гребінкою альманах «Ластівка»). У Києві невтомний М. Максимович, перший ректор Київського університету, видавав, починаючи з 1840 p., альманах «Киевлянин» (вийшло три випуски) [10].

Проблеми національного самоусвідомлення і сучасного професійного рівня були визначальними і для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав та ін.), але український репертуар тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком уже згаданих п'єс І. Котляревського, Г. Квітки, пізніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка [11].

Після видатних художників, скульпторів, композиторів другої половини XVIII ст. Г. Лосенка, Д. Левицького, В. Боровиковського, чия творчість в умовах колоніальних майже вся пішла на збагачення слави російської культури, хоча виростала на українському грунті і значною мірою живилась його соками, у всіх галузях національного мистецтва настав досить невиразний і тьмяний «перехідний» період.

Українська тематика, скажімо, в живописі, чи не у головній своїй частині розробляється російськими художниками, які певний час жили й працювали в Україні, – В. Тропініним, К. Павловим, М. Сажиним, розроблялась зацікавлено і майстерно, але про якісь ознаки української мистецької школи тут говорити ще не доводиться. Ще більший вакуум спостерігався в тогочасній українській музиці, де не зафіксовано нічого значного, окрім анонімних «Української симфонії» та «Симфонії соль-мінор з козачком» і деякої кількості романсів, написаних композиторами-дилетантами.

З такими загальними підсумками українська культура новітніх часів підійшла до межі, за якою починалася творча і мистецька діяльність Т. Шевченка. «Заявку» на самобутність культури, на можливість її успішного розвитку було зроблено переконливо й вагомо – творчі досягнення визначних майстрів здобули визнання як в «північних столицях», так і в слов'янських землях. Але її майбутнє ще було невиразним. І не тільки тому, що в умовах російської імперії їй, культурі недержавної нації, бракувало належної політичної, правової, економічної підтримки, – не було ще своєї національної інтелігенції. Були в ній і свої власні історично зумовлені слабкі сторони, що спричиняли, наприклад у Т. Шевченка (передмова до похованого видання «Кобзаря» 1847 p.), істотні критичні зауваження, адресовані найближчим його попередникам в українській літературі [20].

Головне завдання, що постало перед українською культурою, полягало в осягненні нових ступенів мистецької зрілості і нової шкали естетичних вимірів, у сміливішому національному самоокресленні і, нарешті, в розширенні духовних обріїв, у глибшому зв'язку з масштабною соціально-філософською проблематикою, з передовими ідейними рухами епохи. Без цього щойно народжена новітня література могла в несприятливих умовах стати лише провінційною гілочкою «загальноросійської» літератури чи літературою «для хатнього вжитку», до чого схилялась навіть така людина, як М. Костомаров, правда, в свої пізні роки.

Характеризуючи загальний стан української літератури в шевченківську добу, варто згадати одну з тез відомого славіста, історика українського письменства і філософської думки Д. Чижевського про історичну «неповноту» української нації і, відповідно, української літератури. На думку вченого, українська нація від кінця XVIII ст., втративши «культурні провідні верстви» – денаціоналізоване вище дворянство та кола духовенства, була позбавлена можливостей нормального, «повного» функціонування національно-культурного організму, а це, в свою чергу, зумовлювало «неповноту» національної літератури, яка не могла створити достатньо широкого спектру художніх напрямів і «повну систему літературних форм». Таке становище тривало загалом до часів модернізму – початку XX ст.

З Д. Чижевським дискутували, вважаючи, що ця теза надто категорична в своєму узагальнюючому висновку. Але цікаво, що й сам історик робив істотний виняток для літератури шевченкової доби, яку він трактує як епоху романтизму. У ці часи, внаслідок свідомого плекання літератури та прагнення встановити тісніші зв'язки з літературою світовою, українське письменство, як зазначає вчений, «незважаючи на вузькість своєї літературної продукції, вже наближається до ідеалу літератури «повної», себто такої, що хоче задовольнити духовні потреби всіх суспільних груп» [6].

Українська література шевченкової доби справді являла хай не дуже широку за обсягом, але вже творчо потужну і перспективну молоду літературу – з геніальною поезією «Кобзаря» і