Українська культура періоду 18 – 19 століття

 

У 1654 році на Переяславський раді було проголошено приєднання українських земель до Російської держави. Внаслідок цього і наступних актів (Андрусівське перемир’я 1667р., “вічний мир”1687р.) до складу Росії увійшли Лівобережна Україна, Київ з прилеглою територією, Запоріжжя, Чернігово – Сіверщина.

Після зазначених договорів Україна отримала політичну автономію в складі Росії. Однак царський уряд зразу ж почав поступово її обмежувати; до 80 – х років XVIII ст. останні залишки автономії були ліквідовані: у 1775 році козацтво, як клас, було ліквідоване. На Україну поширюється загальноімперські порядки, адміністративні закони і соціально – економічні умови, включаючи кріпосництво, її територія була поділена на губернії, або намісництва, з адміністративними і територіальними закладами.

У другій половині 18 ст. відбувається значне піднесення товарно – грошових відносин, поглиблюється соціальне розшарування населення, зростає виробництво із застосуванням найманої праці, розвиваються міста.

Перемога над Туреччиною у війнах 1768 – 1774 та 1787 – 1791 рр. забезпечила Російській імперії володіння Північним Причорномор’ям. Включення до її складу так званої Новоросії, яка згодом стала однією з частин української етнічної території, здійснювалося, насамперед, через воєнно – стратегічні міркування. Влада надавала пільги при поселенні на цій території і тому тут крім українців та росіян, поселилися також представники і неслов’янських народів.

Інакше відбувалися процеси етнічної консолідації в західних областях України (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття). Галичина після першого поділу Польщі була загарбана Австрією. Через деякий час Австрія захопила й Буковину. Закарпаття залишилося під владою угорських феодалів. Таким чином, у кінці 18 на початку 19 ст. основна маса населення західноукраїнських земель перебувала під подвійним гнобленням – австрійської монархії та польських, угорських, українських поміщиків та буржуазії.

Після возз’єднання Лівобережної і Правобережної України внаслідок другого і третього поділів Польщі та звільнення Північного Причорномор’я були створені умови, які забезпечили єдність економічного розвитку на значній території сучасної України, що сприяло прискоренню процесів етнокультурної консолідації українського народу.

 Водночас Україна дедалі більше залучалася до єдиного загальноросійського ринку. Зміцненню міжнаціональних зв’язків сприяла також зростаюча соціальна і територіальна рухливість населення. 

У 19 столітті на Україну поширюються загальноросійські рухи та тенденції в розвитку: піднесення часів війни 1812 року, декабристський рух та повстання 1825 року, загальноросійська криза феодально – кріпосницьких відносин та скасування у 1861 році кріпацтва. Після цього відбулася черга реформ Олександра ІІ: реформа освіти, адміністративна реформа тощо. Набувають поширення різні рухи: народництво (зокрема з цим рухом пов’язана Чигиринська змова 1881р.), москвофілів, космополітів та інші.

На фоні цього відбувається промислове зростання на Україні, збільшується капіталовкладення іноземців в економіку – бельгійці, німці тощо. Розвиваються нові галузі виробництва. Економічному піднесенню зокрема сприяло скасування кріпосного права – набувають поширення капіталістичні відносини. Так, до Першої світової війни Російська імперія входила до шести найбільш розвинених капіталістичних країн світу.

На Україну поширюються загальноросійські русифікаторські напрямки (Валуєвський циркуляр та Енський указ). 

На Західній Україні важливою подією була революція 1848 – 1849рр. (“весна народів”), яка дала поштовх для розвитку культури, національному самовизначенню українців. У 1861 році відповідно до нової австрійської Конституції Галичина була автономною з власним сеймом. Відбувається створення товариств, які вели просвітницьку діяльність. На Західній Україні першою виникає Русько- Українська радикальна партія ( 1898р., засновник І.Франко). 

Але не дивлячись на складні умови періоду кінця 18 – 19 століття, українська національна культура активно розвивається, набуває самобутніх рис 

 

 

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних районів України сприяли розвиткові своєрідних форм поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов,янських ознак, уже в 17 –18 ст. набула рис яскравої національної виразності. Про це свідчать наведені нижче особливості традиційної архітектури окремих історико-етнографічних районів України.

На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна і південна. Північна зона (Полісся, Волинь) характеризувалася поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівщина та Новгород-Сіверщина) поряд із вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону. 

Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп та ін.), де майже до18 ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної “займанщини” та інших пільг, тут з’явилися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радіальні, шнурові та інші регулярні поселення, створені за проектами.

У північній зоні українського Степу, яка обіймає землі Таврії та частково Слобожанщини (на півдні межі цієї зони пролягають по узбережжю Чорного та Азовського морів), більшість поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини 17-19 ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, як правило, квартальну або гніздову форму планування. Окремі поселення з подібною формою планування, приміром військові, були відомі і в інших історико-етнографічних районах України.

В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радіальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих посадів або кругових поселень. Крім того, в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми