Інформаційна діяльність ЗМІ

 

Вступ

Свобода слова в ЗМI

Електронна галузь - новітня сфера інформаційного виробництва

Виробники, асоціації, органи управління

"Український зміст" – ознака демократичної України

Суспільне телебачення і радіомовлення в Україні

Висновок

Список використано лiтератури

 

 

Гарантоване Конституцією України право наших співвітчизників на свободу слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань створює міцне підгрунтя для цивілізованого входження українського суспільства до когорти держав з усталеним правовим статусом та високим рiвнем демократичних засад, які пишаються, насамперед, високим рівнем забезпечення прав і свобод своїх громадян. Адже іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США, Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу». 

Інформаційна індустрія (або індустрія ЗМК, чи мас-медіа) займається, зокрема, виробництвом носіїв масової інформації як засобів масової комунікації, формує інформаційний простір держави, веде політику в інформаційному просторі, збирає, зберігає, переробляє й поширює інформацію. Становлення й розвиток інформаційної індустрії як сфери виробництва засобів масової комунікації (ЗМК), або засобів масової інформації (масового інформування) (ЗМІ), зумовлений розширенням сфери інформаційних потреб суспільства, суспільно-економічним і науково-технічним розвитком суспільства, процесами глобалізації системи масової інформації , а також комунікаційних систем – виробничих, професійних тощо.

 

 

Свободу слова як поняття можна розділити на кілька аспектів. По-перше, це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього політичного змісту. По-друге, це гарантії для громадян на безперешкодне отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі розбудови демократичного суспільства, законодавчо гарантує і перше, і друге. Однак якщо зі свободою публічних висловлювань у нас більш-менш усе гаразд, то одержання неупередженої інформації здебільшого залежить від конкретного політика, дер-жавного діяча або власника ЗМІ.

Утім, існує думка, що саме конкретний журналіст, а не власник ЗМІ має нести відповідальність за достовірність і правдивість поширеного ним матеріалу. Таке перенесення акценту відповідальності з видання на журналіста сприятиме якості його роботи й ускладнить для власника ЗМІ можливість цензури, яку частково маскують під контроль достовірності матеріалу.

Сьогодні часто можна почути й таке: свобода слова обмежується через те, що ЗМІ, як правило, збиткові й не можуть забезпечити себе за рахунок реклами чи передплати. А тому змушені шукати спонсорів. Такий підхід дещо помилковий. По-перше. Результати свідчать: у багатьох випадках немає прямої залежності між фінансовим станом преси й дотриманням принципів свободи преси. По-друге. Надходження коштів від реклами і передплати залежить від загального економічного стану країни. І якщо економіка перебуває у кризі, то, зрозуміло, і грошей на це не дуже й багато. Однак ми, громадяни України, не повинні чекати на реалізацію свого права на інформацію до успішного завершення економічних реформ. 

Сьогодні необхідно робити все, щоб це право було забезпечене. Зокрема, весь пакет законодавства, який має регулювати діяльність ЗМІ в Україні, зокрема, проблеми свободи слова та забезпечення прав громадян у сфері інформаційного суверенітету та безпеки України, потребує значного вдосконалення з урахуванням нових реалій суспільно-економічного розвитку України й тенденцій розвитку світового інформаційного простору. Зокрема, йдеться про те, що інформаційна революція наприкінці ХХ сторіччя сформувала нові реалії, коли вільний обмін думками став складовою сутності й одним з основних чинників суспільного розвитку та відповідальності реального стану українського медіа-ринку. Україна з часу проголошення незалежності стала на шлях глобалізації системи ЗМI, розвитку власної інформаційної індустрії. Ми відчули потребу у формуванні свого, власного інформаційного простору, не залежного від iнших держав. “Якщо раніше,— писав А.З. Москаленко,— абсолютну більшість становила компартійна преса, то нині картина докорінно змінилася” . Збільшилася кількість періодичних видань наприкінці 90-х років. Створення недержавних ЗМК поряд з державними засвідчило те, що в Україні будується демократичне суспільство. За даними А. З. Москаленка, серед засновників видань, які розповсюджуються по всій Україні, перше місце посідають комерційні структури, друге — приватні особи, третє — наукові та науково-виробничі установи, четверте й п’яте відповідно поділяють органи державного управління та громадські організації. Більшість видань із загальнодержавною та зарубіжними сферами розповсюдження (54%) засновані недержавними структурами. 

Iз власних спостережень також відзначу, що дуже часто журналісти, як би не прикро це звучало, самі не дуже розуміються в предметній області (сфері), а найчастіше намагаються зсилатись на інші джерела (періодичні видання або агенства). Адже вміти грамотно висловлюватись та добре розумітись в певній сфері, поняття цілком різні. Мабуть, саме тому видання, в яких працюють такі спеціалісти і називають “жовтою пресою”. Адже почерпнути у них чогось корисного, окрім полеміки, вкрай важко.

На сьогодні, за даними комп’ютерного банку Держкомінформу , загальна кількість періодичних видань в Україні понад 10 тис. Зареєстровано і перереєстровано видань для загальнодержавної, регіональної й зарубіжної сфери розповсюдження 4479: З них газет — 1858, журналів — 2000,збірників — 273, календарів — 65. Періодичних видань з місцевою сферою розповсюдження управліннями у справах преси зареєстровано і перереєстровано 6410. З них газет — 5432, журналів — 662, збірників — 110.

Протягом 2005—2010 років Національною радою України з питань телебачення й радіомовлення видано ліцензії 791 телерадіоорганізації. З них