Нові функцій дипломатії

В епоху, коли ключові зовнішньополітичні питання нерідко є справою глав держав, а не міністрів закордонних справ, і тим більше не послів, роль останніх у цій сфері знижується, проте лише до певної міри. Не треба забувати, що регулярні контакти між главами держав чи міністрами закордонних справ іноді мають ефект, зворотний очікуваному, коли внаслідок численних особистих бесід політичних керівників не досягається атмосфера довіри, а навпаки, виникає певна антипатія. У цьому випадку, як і в багатьох інших, настає час для дипломата проявити свою професійність.

Інший чинник, на який звертали увагу багато дослідників дипломатії – від засновника дипломатичної теорії Г. Нікольсона до К. Голсті та К. Томпсона, – полягає в тому, що регулярні особисті контакти на високому рівні створюють до певної міри неконтрольований процес [1]. Він відбувається без участі професійних дипломатів, без глибокого аналізу, під впливом певних миттєвих вражень чи обставин, коли приймаються неправильні рішення чи робляться поспішні заяви. Г. Нікольсон взагалі виступав за те, щоб по можливості залишити зовнішньополітичну сферу парафією дипломатів та інших фахівців, обмеживши безпосередні контакти політиків [5, c. 32]. І хоча на початку нового століття ця ідея видається утопічною, аргументація засновника дипломатичної теорії за багатьма пунктами залишається слушною.

Таким чином, завдання дипломата полягає в тому, щоб мінімізувати негативні наслідки вказаних помилок для національних інтересів власної держави. Історія закордонних візитів першого російського президента Б. Єльцина є прикладом того, що ці міркування мають реальні підстави. Вони тим більше відповідають дійсності, якщо зважити, що заяви і жести, зроблені політиками, мають не лише зовнішньополітичний, а й внутрішньополітичний вимір. Як наслідок, дипломатам іноді доводиться пояснювати в країні перебування, що та чи інша заява, зроблена політиком вдома чи за кордоном, була спричинена, скажімо, передвиборчими міркуваннями і не була призначена для серйозного сприйняття за кордоном.

Відомий американський дипломат К. Брустер радить будь-якому послу-початківцю: “Знову і знову вам доведеться пригладжувати пір’я, розтріпане політичними керівниками під час їхніх телевізійних інтерв’ю (візити до країни перебування), які іноді карикатурно спрощують позицію вашої країни. Моментами вам захочеться заплющити очі та зімліти. Ви сумуватимете за часами, коли посол був основним джерелом інформації про Сполучені Штати Америки. Битва проти спрощень і неправильних інтерпретацій під час телевізійних інтерв’ю ніколи не закінчується” [5, c. 30].

Власне, сенс дипломатії полягає в тому, що представники дипломатичної служби, не перебуваючи під таким тиском відповідальності, як керівники держави, підтримують постійний діалог, обмінюються інформацією, на своєму рівні ведуть попередні переговори, які можуть бути перервані або відновлені в будь-який момент. Відповідно, держави мають більший простір для дій та чітке уявлення про реальну ситуацію за кордоном.

Наступний аргумент на користь того, що дипломат продовжує і нині відігравати ключову роль у переговорному процесі на міждержавному рівні, наводить К. Мюллер: “Глава уряду чи міністр змушений вести переговори у виключно невигідних умовах, оскільки його перебування за кордоном, як правило, обмежене іншими завданнями вдома і в інших країнах. На зустрічах політичного керівництва нерідко мають місце неточності та непорозуміння внаслідок стислого часу перебування та вимушених імпровізацій. Складний характер міжнародних питань примушує з обережністю ставитися до самітів, які відбуваються без належної підготовки” [2, c. 55]. Успіх будь-яких політичних переговорів на високому рівні значною мірою залежить від діяльності професійних дипломатів, які “за кулісами політичної сцени” здійснюють колосальну роботу, готуючи матеріали та проекти рішень для свого політичного керівництва. При цьому вони застосовують не лише свою глибоку обізнаність у питаннях, про які йдеться, а й ту обставину, що вони, як правило, не перебувають під тиском часу, можуть за необхідності вдаватися до тактики зволікання чи прискорення переговорного процесу. До того ж дипломат меншою мірою, ніж політик перебуває під тиском необхідності досягнути консенсусу і конкретного рішення з тієї чи іншої проблеми. У певних випадках відсутність такого рішення більше відповідає національним інтересам, ніж його досягнення.

На Заході все ширше використовується такий політичний неологізм, як “шерпа”, що означає “провідник у горах” [5]. Проте в сучасному контексті воно частіше застосовується для фахівців, нерідко професійних дипломатів, які призначаються урядами для підготовки в контакті з іншими урядами проектів рішень, комюніке, що мають прийматися на зустрічах у межах певних політичних структур. Тобто, це політичні провідники, які допомагають своїм лідерам досягти вершини, або, користуючись англійським словом, “саміту”.

За західною практикою шерпою може стати як дипломат, так і представник іншого відомства, добре обізнаний із міжнародною проблематикою на певному напрямі. Скажімо, в Німеччині шерпою у справах “великої сімки” тривалий час був статс-секретар федерального міністерства фінансів Ю. Штарк, а до серпня 2000 р. – керівник Управління економічної та фінансової політики Відомства федерального канцлера К. Гречманн.

Мабуть, одним із найкращих дипломатів-шерп в історії Німеччини був керівник Управління зовнішньої політики Відомства федерального канцлера Й. Біттерліх – особистість майже легендарна. Професійний дипломат, він був основним радником канцлера Г. Коля з питань зовнішньої політики, до кожного візиту готував для канцлера так звану канцлерську папку: перелік основних проблемних питань, цілей та інших важливих аспектів і короткі коментарі, які повинні бути враховані керівником під час переговорів. Німецька преса так описує роль і місце цього дипломата в оточенні федерального канцлера: “Літак канцлера