Суспільно-політичний вимір та правові механізми протидії ксенофобії в Україні

На основі аналізу витоків ксенофобії дисертантка розглядає сучасні виміри ксенофобії. Вона доходить висновку, що ксенофобія є неоднозначним та багатовимірним феноменом, а тому має вивчатися багатьма науками. Традиційний розгляд у етнополітологічному вимірі не дає повної картини поширення ксенофобії у суспільстві. Ксенофобію не завжди породжують невдала етнонаціональна політика держави або потік мігрантів. Зростання рівня ксенофобії – загальносвітова тенденція, вона стає системним фактором розвитку людства в епоху глобалізації. Якщо раніше соціальні проблеми більше політизувалися, вину за їх виникнення покладали на чинну владу або політичну систему, то тепер вони дедалі частіше етнізуються і відпові¬дальність, навіть за власні невдачі, часто переноситься на «чужі» етноси, «чужі» соціальні прошарки. В цьому випадку етнічні упередження є лише наслідком, а не причиною негативного ставлення до «чужих». 

Як показано в дисертації, етнофобія є найяскравішим прикладом того, як працює алгоритм функціонування ксенофобії, однак саме явище не обмежується несприйняттям чужого етносу. В результаті причиною ксенофобії та загострення напруги у стосунках між окремими людьми та навіть суспільними прошарками може стати що завгодно (спрощено навіть уболівання за конкретну футбольну команду). Однак найпоширенішими об’єктами ксенофобізації у сучасному світі все ж таки стають культурні ознаки, пов’язані в тій чи іншій формі з категорією етнічності. Це питання мови, історії, територіальної належності, вектору розвитку країни – внутрішнього або зовнішньополітичного. 

Як зазначає дисертантка, політичні питання не слід категорично відмежовувати від умовно названих культурних, пов’язаних з категорією етносу. Адже всі вони зводяться до уподобань тієї чи іншої політичної сили, ідеології, яка обстоює певний ціннісний набір, конкретний вектор розвитку, знову ж таки, пов’язаний з розвитком етносу (наприклад, українців як самостійної нації, українців у тісній співпраці або інтеграції із сусідніми етносами). Тобто навіть складніші форми ксенофобії можна редукувати до етнічного, культурного знаменника. 

Найгірший варіант виникає тоді, коли у ході такої трансформації образ «чужого» перетворюється на образ «ворога». І підґрунтям формування образу ворога стає лише інакшість. В основі кожного виду ксенофобії лежить соціально-психологічна структура різниці між «нами» і «не-нами», власне, як і в основі будь-якої самоідентифікації. Якщо у випадку самоідентифікації ця різниця полягає лише у констатації («ми – такі, вони – інші»), то у випадку ксенофобії – в ціннісно-забарвленому («вони – гірші від нас», або «ми змушені потерпати від них»). Під ксенофобією завжди мається на увазі загроза чомусь власному: етносу, вектору розвитку, збереженню культури, мови тощо. 

У другому розділі «Ксенофобія у політичному процесі України» про¬аналізовано український досвід ксенофобії та сучасний її стан у соціологіч¬ному зрізі. У першому підрозділі «Історичні передумови ксенофобії в Україні» дисертантка зазначає, що огляд ксенофобії в Україні потребує опертя на історичну основу. Кожна країна, кожна нація має власний досвід ксенофобії. Тому некоректно стверджувати, що ксенофобія в Україні з’яви¬лася зі здобуттям незалежності. Вона має глибокі соціокультурні, історичні та етнічні корені. Дисертантка досліджує особливості функціонування ксенофобії в Україні в різні історичні періоди – козаччини, XX століття (починаючи від погромів на початку століття і завершуючи практиками ксенофобії радянського періоду). 

На думку авторки, вся державна політика СРСР була просякнута ксено¬фобією. Перманентно формувався образ внутрішнього і зовнішнього ворога соціалізму. Спочатку насаджувалася ненависть до класових ворогів – дворян, поміщиків, куркулів, дрібнобуржуазних політичних партій. Після їх знищен¬ня виникла потреба у нових ворогах – розпочалася пропаганда ксенофобії у ставленні до розвинених капіталістичних держав, насамперед США. У 30-і роки ворожими стали ідеї та ідеології, які не вкладалися в марксистсько-ленінські догми та носіями яких була національно свідома інтелігенція. Така відкрита ксенофобія створювала широкі можливості для маніпулювання свідомістю людей, скеровуючи їх проти всіх, хто був у конкретний момент «незручним» для влади та ідеології, яка її обслуговувала. Офіційна ксено¬фобія не була монолітним явищем і спрямовувалася не лише проти етнічних відмінностей. Залишки цієї ксенофобської спадщини даються взнаки і в пострадянських державах – і в свідомості людей з радянською ідентичністю, і в діяльності низки політичних партій. 

У другому підрозділі «Ксенофобія у суспільно-політичному житті» авторка зазначає: попри те, що ксенофобські практики втілювалися і в Украї¬ні, вони не набули рис типовості, оскільки нав’язувалися режимом згори і були втіленням державницької ідеологічної, а не психологічної ксенофобії. З усіх пострадянських країн Україна у цьому сенсі опинилася чи не в найкращому становищі, насамперед через споконвічну поліетнічність та високий рівень толерантності у суспільстві. Крім того, ще не було консолідованої етнічної і національної спільноти. Адже, щоб не приймати і боятися «чужих», необхідно чітко ідентифікувати «своїх» і відрізняти їх від «чужих». У 90-х роках такої самоідентифікації ще не було. 

Дисертантка підкреслює, що високий рівень толерантності, за даними соціологічних опитувань, на початку 90-х років швидше пояснюється розмитістю, невизначеністю етнічних, політичних, національних, культурних меж «свого» і «чужого».