Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

Третій розділ «Спеціалізація і жанрово-стильова диференціація художнього дискурсу в пізньому середньовіччі та в епоху Відродження» присвячено визначенню основних напрямків розвитку поетичної функції та художніх дискурсів у 14-16 ст., зумовлених виділенням нових культурно-мовних пріоритетів, і дослідженню конструктивних принципів формування жанрово-стильової системи цього періоду. 

Четвертий розділ «Становлення класичної моделі художнього дискурсу: класицистичний період і доба Просвітництва» показує формування нових лінгвопоетичних засад художнього дискурсу, видозміни принципу валоразиції вихідних мовленнєвих закономірностей, зумовлені відмовою від зіставно-відцентрової аксіологічної моделі попередніх періодів. 

У висновках представлено основні результати проведеного дослідження, визначено основні системно-функціональні параметри моделі художнього дискурсу в типологічному і діахронічному планах. Загальний обсяг роботи з додатками становить 586 сторінок (389 сторінок тексту; 131 сторінка додатків). Наукова бібліографія нараховує 686 позицій (344 – іноземними мовами), корпус текстових джерел складає 216 найменувань. 

На захист виносяться наступні положення: 

Художній дискурс як вище втілення системно-функціональних ознак мовленнєвої діяльності моделює культурно-мовний універсум відповідної епохи на основі валоризації комунікативних і лінгвостилістичних параметрів. 

Мовний універсум є моделлю загальної та індивідуальної мовної свідомості як системи категоріальних ознак і функціональних принципів сприйняття/відтворення/творення/інтерпретації немовної та мовної дійсності. Ціннісно маркованим виміром цього універсуму є вимір культурний, який визначається певним принципом детермінованого вибору з таксономії мовних потенцій і функцій деяких мовленнєвих засад, які зумовлюють типологію дискурсів і відповідних жанрово-стильових систем. 

Дискурс визначається як закріплена в мовленнєвому прострі повторювана функціонально-смислова єдність комунікативно організованих системних ознак. Диференційною дискурсивною ознакою є комунікативний модус, який визначає інші мовні параметри відповідного дискурсу. 

Концепт дискурсу корелює з поняттями стилю, літературної мови, норми, мовленнєвого і літературного жанрів, але представляє свій власний мовленнєвий рівень і відповідні структури і форми. 

Типологічні дискурсивні ознаки реалізуються в діахронічно рухливій жанрово-стильовій системі відповідних періодів, варіативність якої зумовлено виділенням та інтерпретацією певних культурних пріоритетів. 

Валоризація як основний принцип формування дискурсів полягає в наданні культурно релевантного смислу певним системно-категоріальним і функціональним мовним елементам шляхом їх семіотизації як семантизації (ресемантизації, метафоризації, символізації), аксіологізації і рефлексії. У такий спосіб певні дисурси визнаються суспільно значущими і відповідно закріплюються в загальному мовленнєвому просторі своєї доби. 

Поетична функція як невід’ємна складова поліфункціональності мовлення є синкретичною і трансформативною за своєю суттю і валоризує основні аспекти мовлення як виражальні. Явище поетизації полягає у творенні екзистенційно цілісного образу, ізоморфного дійсному, який має суб’єктивне чуттєво-сприйняттєве спрямування, і наданні мовним категоріям оновленого первісного семіотичного смислу. Відповідно безперервно оновлюваний процес семіозису розглядається як типологічна основа художнього дискурсу, яка вирізняє його з усіх інших типів дискурсів. 

Семіозис художньої функції відбувається на засадах відтворення/творення та актуалізації/віртуалізації в референційно-ідентифікацйному, аксіологічному та рефлективному вимірах мовленнєвої діяльності. В основі становлення, розвитку і видозмін художнього дискурсу лежать передусім явища утворення, реструктурації і ресематизації стереотипу як основи комунікативної діяльності. При цьому кореляція загальномовних закономірностей та особливостей розвитку художнього дискурсу виявляється як певна система взаємозалежностей та взаємовпливу. 

Художній смисл будується як процес сприйняття/інтерпретації/ співтворення трансформаційних категоріальних парадигм, які поєднують глибинні і поверхневі мовленнєві структури в просторі знаного – незнаного, очікуваного – невідомого, суб’єктивного – об’єктивного тощо. 

Лінгвопоетичний підхід до вивчення художнього дискурсу дозволяє побудувати системно-функціональну дискурсивну модель на основі валоризації таких культурно-мовленнєвих ознак: 

загальнокультурний статус дискурсу, тобто його місце в культурно-мовленнєвому універсумі даного періоду, зумовлене історичними, соціолінгвістичними, культурними чинниками, які визначають: 

- понятійно-смисловий простір дискурсу, 

- його основні функції, 

- типологію ситуацій культурно маркованого спілкування, 

- метадискурсивну діяльність; 

комунікативні та метакомунікативні засади функціонування дискурсу та його внутрішньої організації: 

- жанрово-мовленнєві форми, 

- структура взаємовідношень суб’єктно-об’єктних та актантно-рольових функцій і статусу: 

- мовця-автора і мовця-персонажа, 

- адресата зовнішнього/внутрішнього мовленнєвого повідомлення, 

- предмета повідомлення; 

- механізм породження, спрямування, розуміння, інтерпретації повідомлення; 

- процес метакомунікативної рефлексії; 

реляційно-структурний рівень семіотизації, що базується на виборі методу сприйняття/відображення і відповідних композиційних і морфо-синтаксичних домінант; 

ідентифікаційно-мотиваційний рівень смислотворення, що визначає домінанти понятійного, лексико-семантичного плану в просторі висловленого / невисловленого. 

 

 

Перший розділ дисертації присвячено розробці понятійно-концептуальних засад дослідження, які виходять із теорії мовленнєвої діяльності В. фон Гумбольдта та її розвитку в сучасній комунікативній, функціональній лінгвістиці, лінгвостилістиці, семіотиці. Дослідження даної проблематики зумовлює введення поняття культурного виміру мовленнєвої діяльності, обгрунтування концепції мовного універсуму як моделі загальної та індивідуальної мовної свідомості, яка, трансформуючи через механізм означення сенсорні відчуття, психічні і розумові процеси і стани, створює мовну модель всесвіту. 

У такому розумінні мовний універсум є латентним втіленням мовних потенцій і водночас процесом творчо орієнтованої мовленнєвої діяльності на основі відтворення як повторення і закріплення. Він має властивості системності і структуру функціонально визначених часово-просторових і синтагматично-парадигматичних відношень, які взаємодіють через замкнені механізми актуалізації/віртуалізації, а також породження/сприйняття/ інтерпретації. Моделюючи нескінченно відтворюваний процес комунікації і сукупність його типологічних ознак та варіативних реалізацій, мовний універсум може бути пізнаним на основі моделювання як епістемологічного методу. 

Концепт моделі, методика моделювання видаються найбільш прийнятними для дослідження системно-функціональної сутності мови/мовлення як органічно упорядкованого цілого, яке будується за творчим принципом психоінтелектуального і діяльнісного означення