Українські політичні середовища Галичини у ставленні до Польщі (1925 – 1932 рр.)

У сьомому розділі – «Українські комуністичні та радянофільські середовища і Польща» розглядається еволюція ставлення КПСГ-КПЗУ до Польщі, починаючи від заснування партії. Ця проблема вперше постала перед галицькими комуністами в грудні 1920 року, коли представники Центральних комітетів КПСГ і Комуністичної робітничої партії Польщі домовилися про об'єднання обох організацій. КПСГ виступала за приєднання Західної України до радянської України, у той час як КПП обстоювала єдину соціалістичну Польщу. КПСГ, а пізніше КПЗУ відмовилася перейти на позиції автономізму, як того вимагала КПП, що, в свою чергу, була контрольована російськими комуністами. Останні примусили КПЗУ припинити свої антипольські виступи і проголосити лозунг про об'єднання усіх робітників і селян у боротьбі проти тогочасного польського уряду. Переворот 13 травня 1926 року був названий комуністами фашистським, а Пілсудський – диктатором. Невдовзі після перевороту ЦК КПЗУ заявив, що українським робітникам і селянам слід чекати посилення утисків з боку уряду. Однак будь-які спроби КПЗУ реально оцінити тогочасне політичне становище і, виходячи з цього, будувати свою політичну тактику і стратегію, спричинювали конфлікт із зверхниками, що призвело до розколу партії на КПЗУ-більшість, яка тепер трактувалася як агентура польського уряду і була виключена з партії в 1928 році, і КПЗУ-меншість. Після цих подій політика КПЗУ звелася до декларативних заяв про союз польської і української буржуазії у боротьбі проти Радянського Союзу та до створення штучних фронтів. У 1930 році комуністи висловилися за підтримку страйкуючих селян, але потім відмежувалися від них, зважаючи на участь ОУН у кампанії, що, звичайно, не відповідало ідейним постулатам партії. 

У кінці дисертації зроблено висновки, у яких доведено, що ставлення українських політичних партій та організацій до Польщі формувалося під впливом таких суспільно-політичних та загальноісторичних факторів: 1) окупація польською державою Галичини і Західної Волині, закріплена повоєнними договорами, яка створила ідеологічну кризу в середовищі українських політиків і примусила політичні партії переорієнтовувати свої програми згідно з новими історичними реаліями, а також сприяла виникненню нових чинників, які виробляли свої ідейні принципи виключно під впливом внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації; 2) політика польської влади та польських державних чиновників стосовно українців спричинилась до того, що українські партії узалежнювали своє ставлення до Польщі від кожного окремого заходу її влади; це надавало цьому ставленню ситуативного і еволюційного характеру; 3) довоєнна політична спадщина українських партій, що виховала ціле покоління політиків, які звикли боротися за свої права, використовуючи легальні і демократичні методи і на основі цього будувати свої відносини з державою; 4) події Першої світової війни, проголошення незалежності України, які стимулювали виникнення нових тенденцій у взаємовідносинах між європейськими державами; навчили українських політиків відстоювати свої права силою зброї і сприяли виникненню в середовищі української політичної еліти ідеї про можливість відновлення української державності, що утримувало українські партії від співпраці з польськими чинниками чи польською владою і від визнання легітимності цієї влади. Це вносило елемент перманентності у ситуативність ставлення українських політиків до Польщі. 

Українські політичні середовища у ставленні до Польщі мали декілька спільних рис: 1) негативна чи дружня налаштованість до польської влади була реакцією на її політику стосовно українців, що часом примушувало навіть лояльні до Польщі партії виступати з критикою її політики; 2) для українських партій ставлення до Польщі було тим фактором, який впливав на оцінку українським громадянством їх діяльності: за допомогою антипольських і антидержавних виступів вони намагалися піднести свій рейтинг; 3) ставлення до Польщі визначало рівень стосунків українських політичних партій та організацій з польською владою і польськими чинниками; 4) воно впливало на взаємовідносини між українськими партіями і організаціями; 5) вираження позиції стосовно польської держави і політики її влади на українських землях було обов’язковим компонентом ідеологічних концепцій та ідеологічного розвитку усіх, без винятку, політичних партій. Ставлення до Польщі було також засобом для проведення і корегування політики тієї чи іншої партії. Кожний із українських політичних чинників намагався використати його для досягнення певних цілей. 

 

 

1.УНДО, ОУН: ставлення до Польщі. – Львів, 1998. – 80 с. 

2.Москвофіли і Польща // Придніпровський науковий вісник. – 1998. – №109. – С. 28-38. 

3.Галицькі соціалістичні середовища у ставленні до польської влади (1923-1933) // Придніпровський науковий вісник. – 1998. – №119. – С. 17-40. 

4.Ставлення