Семантико-стилістична характеристика хронологічно маркованої лексики (на матеріалі української історичної прози другої половини ХХ століття)

Об’єктом дослідження є хронологічно маркована (застаріла) лексика історичних романів П. Загребельного, Р. Іван¬ченко, І. Бі¬лика. 

Методологічною основою дослідження є загальні положення теорії пізнання, принципи системності та історизму вивчення лінгвального об’єкта, що передбачають розуміння мови як сукупності взаємопов’язаних і взаємозумовлених одиниць не тільки в просторі, а й у часі. Основу роботи складають положення про те, що мова соціальна за своєю природою і в усіх своїх проявах не може функціонувати та розвиватися поза суспільством. Комунікативна функція і соціальний характер мови визначають її залежність від суспільства, в якому вона функціонує. Разом з тим, не можна не враховувати того беззаперечного факту, що мова – специфічна знакова система, особливості і внутрішні закони функціонування якої не завжди точно відображають особливості розвитку суспільства в різні історичні епохи. 

Особливого значення для даної роботи набуває розуміння мови як соціального явища, генетичого коду нації, що поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації. 

У дисертації використано такі методи: порівняльно-історичний, описовий, статистичний, а також прийоми стилістичного та контек¬стуального аналізу, лінгвістичного спостереження. 

Джерелами дослідження стали українські історичні романи другої половини ХХ століття “Я, Богдан”, “Євпраксія”, “Первоміст” П. Загребельного; “Отрута для княгині”, “Гнів Перуна” Р. Іванченко; “Меч Арея”, “Не дратуйте грифонів” І. Білика. 

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає, у з’ясуванні темпоральних семантичних відношень на лексичному рівні української мови, в ономасіологічному описі застарілої лексики, в семантико-функціональному аналізі її як класу хронологічно маркованої зі стилістичними конотаціями. Простежена історична достовірність лексем і відповідність використання історизмів та архаїзмів у творах на історичну тематику. Вперше в українському мовознавстві здійснено семантико-стилістичний аналіз хронологічно маркованої (застарілої) лексики на матеріалі української історичної прози другої половини ХХ століття, класифіковано і описано її. 

Теоретичне значення дослідження. Систематизований матеріал є важливим для розвитку лексикології та історичної стилістики художньої мови. Результати роботи становлять певний внесок у теорію про загальні та індивідуально-авторські мовностилістичні засоби відтворення минулого. 

Практична цінність роботи виявляється в тому, що застосовані у ній дослідницькі прийоми сприятимуть виробленню методики аналізу мови художніх творів. Зібраний і описаний матеріал може бути використаний у лексикографічній практиці при укладанні словників мови письменників ХХ століття, словника архаїзмів та історизмів української літературної мови, який мав би велике культурно-пізнавальне значення. Матеріали дисертації можуть бути використані і у викладанні лексикології сучасної української літературної мови, стилістики, лінгвістичного аналізу тексту, а також при написанні курсових та дипломних робіт. 

Апробація роботи. Результати дослідження обговорені на Міжнародній науково-методичній конференції “Заселення півдня України: проблеми національного та культурного розвитку” (Херсон, 1997), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Поетика художнього тексту” (Київ – Херсон, 1996), науково-методичній конференції “Актуальні проблеми розбудови національної освіти” (Київ – Херсон, 1997), Регіональній науково-методичній конференції “Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову” (Херсон, 1998). 

Публікації. Основні положення дисертації висвітлюються у 10 публікаціях. 

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку бібліографічних джерел та умовних скорочень, додатку. Обсяг дисертації – 152 сторінки. Список літератури становить 182 найменування. 

Зміст роботи

 У “Вступі” визначається актуальність теми, мета і завдання дисертації, обгрунтовується її наукова новизна, теоретичне та практичне значення; розглядаються базові поняття теоретичного характеру, подається огляд наукової літератури з досліджуваної проблеми. 

У першому розділі “Загальна характеристика слів, об’єднаних пасивним використанням у мові” висвітлюються основні теоретичні питання, що стосуються проблеми мовних змін як однієї з центральних проблем у лінгвістичній науці. Розкривається сутність процесу архаїзації лексичних одиниць, виявляються причини, що призводять до переміщення активної лексики на периферію мовного вжитку. Характеризуються лексико-семантичні різновиди застарілої лексики. Висвітлюється місце і роль хронологічно маркованих одиниць – історизмів та архаїзмів – у лексичній системі сучасної української літературної мови. 

Другий розділ – “Структурно-семантична характеристика застарілої лексики”. Розглядаються такі семантичні групи лексичних архаїзмів: лексика на позначення назв людей, понять спо¬рідне¬ності та свояцтва; частин і органів людського тіла; діяльності людини чи роботи окремих її органів; назви одягу; назви тварин та птахів; назви часових понять; назви географічних понять; назви військових реалій. 

Аналізована група лексики на позначення людей, понять спорідненості та свояцтва представлена лексемами, що пройшли дуже довгий і складний шлях розвитку: отець, матка, дщерь, муж, жона, чадо, отрок. 

Слово отець у процесі історичного розвитку помітно розширило свою семантику. У давньоруський період, крім поняття “рідний батько”, воно вживалося на означення батьків або предків. Ця лексема використовувалася і при звертанні до осіб, пов’язаних з релігійним культом. З подальшим розвитком мови слово отець у значенні “піп” виявилося стійкішим, ніж слово з первинним значенням. В українських історичних романах другої половини ХХ століття засвідчено архаїзм отець: “Може, останній Ярославович і справді возвеличить Русь, яко отець і дід його” (“Гнів Перуна”, 174). Від номена отець виникло багато дериватів. Поширений у староукраїнській мові і на сторінках досліджуваних романів дериват отчина (вотчина, вотнина) вживався у значенні рідного краю, стану батьків, спадкового родового права: “Великого князя слід хоронити на вітчині, в Україні Древлянській” (“Не дратуйте грифонів”, 34). “Бояри стрічали на межі своїх вотчин з припросинами і частуваннями” (”Євпраксія”, 16). 

Семантична група лексики на позначення частин і органів людського тіла репрезентована номенами: уста, длань, десниця, перст,