Георг Вільгельм Фрідріх Гегель та його філософська позиція

З 1801 p. після захисту дисертації розпочинає в Єнському університеті викладацьку діяльність. Перша з фундаментальних праць «Відмінність між системами Фіхте і Шеллінга» (1801) зробила його відомим.

Філософська позиція Гегеля склалася на підставі критичного ставлення до своїх попередників, передусім Фіхте і Шеллінга. Але певна залежність від них, зокрема Шеллінга, не перешкодила Геге-лю в створенні оригінальної філософської системи, яка за своєю фундаментальністю не поступалася кантівській, та мала суттєву змістовну новизну, обумовлену діалектичними ідеями.

З моменту видання «Науки логіки» Гегель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 p. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, ректором до своєї смерті. За життя було видано «Феноменологію духа» (1807), «Науку логіки» (1812-1816), «Філософію права» (1821), «Енциклопедію філософських наук» (1817, 1827, 1830).

Після смерті Гегеля зусиллями його учнів і послідовників видаються інші його роботи: «Лекції з історії філософії», «Філософія історії», «Лекції з естетики», «Лекції з філософії релігії», що ввійшли до 18-титомного зібрання його творів.

 

 

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення «системи філософії», яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього як для теоретика дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в «Феноменології духа». А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка – як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.

Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в «Енциклопедії»:

1. Логіка.

2. Філософія природи.

3. Філософія духа.

Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Гегель відходить від шеллінгової «філософії тотожності». Гегель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб'єкта і об'єкта первісною є фундаментальна помилка. Поняття «тотожність» пусте без протиставлення йому поняття «відмінність»: розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Гегеля «істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама із собою». Гегель вбачав можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках:

1. Логіка (як всезагальне) – природа (як одиничне) – дух (як особливе).

2. Природа (одиничне) – дух (особливе) – логіка (всезагальне).

3. Дух (особливе) – логічна ідея (всезагальне) – природа (одиничне).

Цей третій порядок, в якому логічна ідея є серединою, як всезагальною, всепроникаючою, був використаний Гегелем у роботі «Феноменологія духа». Але в більш пізньому розвитку поглядів Гегеля, як в згаданій «Енциклопедії», чіткіше проявляються теоретичні засади його філософської системи, яку він наголошено називав системою «абсолютного ідеалізму», а вихідне поняття системи – «абсолютною ідеєю».

Абсолютний ідеалізм Гегеля пов'язаний зі спробою охопити весь універсум, природний та духовний світ єдиним поняттям, яким була «абсолютна ідея» – першопочаток, або субстанція всього існуючого. В такій якості абсолютна ідея наділяється атрибутом всезагальності, стосовно якого все інше є або кінцева одиничність, або особливим. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало. Зі створених засад Гегель піддав критиці своїх попередників – Канта, Фіхте, Шеллінга. Позицію Канта він критикував за припущення «речі в собі», незалежної від мислення. А позицію Фіхте – за суб'єктивізм, перетворення об'єктивного світу в «не-Я», природи – у факт свідомості. Позиція Шеллінга щодо Абсолюту як єдиної загальної субстанції пізнання і природи, сприйнятої спершу, надалі критикувалася Гегелем за захоплення тотожністю мислення і буття.

 

 

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає «її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення – формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого.

Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку – вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.

Наука про буття, за Гегелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається