Еволюція індивідуальності в культурі античності (на матеріалі аттичної трагедії)

На відміну від них, дисертант вбачає в індивідуації не трагічну ваду античної культури, а закономірний процесс, що був детермінований природніми змінами у засобі існування та картини світу. З цього нерва культури і народилася, на думку диссертанта, аттична трагедія. 

Дисертаційні роботи з проблем історії античності не враховують індивідуальність як вагомий чинник культурного процесу епохи класики і не включають вивчення проблем театру як моделі та механізму античної культури. Натомість дисертації з історії та теорії давньогрецького театру носять суто мистецькознавчий або філологічний характер. Таким чином наша дисертація є першою, що розглядає в комплексі розвиток античної культури епохи класики та еволюцію аттичної трагедії. Близькою за підходами є незахищена дисертація на здобуття ступеня кандидата мистецтвознавства І. А. Іл’їна “Театр у древніх греків” (1946 р., глави з неї видруковані в збірці статей І. А. Іл’їна “Історія мистецтва та естетика”. – М., 1983). 

Мета та завдання дослідження. Головна мета дослідження – доведення значущості індивідуального компонента в античній культурі епохи класики, розгляд еволюції індивідуальності, що активно проходила в цей період, та виникнення на цьому грунті низки культурних феноменів, перш за все, аттичної трагедії, – обумовила такі завдання, що необхідно вирішити: 

•дослідження специфіки етногенезу еллінів з метою визначення витоків рефлексії над міфом, що спричинило формотворенння як класичної культури, так і античного театру; 

•обгрунтування кризовості (перехідного характеру) античної культури, загальна типологія останньої; 

•відтворення ментальної картини світу людини античності через основні конструктивні категорії: простір та час (хронотоп), місце Абсолюту та людини, Долі та вибору в структурі античного Космосу; 

•виявлення індивідуальної свідомості та поведінки людини в межах общинно-полісної культури, доведення значущості процесу індивідуації, що й визначав розвиток цієї останньої; 

•розгляд еволюції індивідуальності, визначення специфічних рис, що діахронічно відрізняють античний тип індивідуальності. Для визначення цього останнього дисертант пропонує термін «діалектична індивідуальність»; 

•доведення тези про те, що аттична трагедія є універсальною моделлю культури грецької класики за своєю генезою, формою, типом функціонування в культурі, нарешті, в ментально-енергійному сенсі; 

•розгляд античного театру як соціорегулюючого, культуро-моделюючого та формостворюючого механізму культури; 

•аналіз функціонування античного театру як полігону створення та апрбації нових моделей взаємин між людьми (зокрема політичних, виробничих та творчих), що швидко поширюються на суспільство взагалі; 

•дослідження аттичної трагедії як механізму підтримання еллінської єдності та вирівнювання загального культурного рівня різних полісі завдяки трансляції новацій, знань, стандартів поведінки та мови, що були відкриті в Афінах, на всю Елладу; 

•аналіз виключної ролі античного театру в формуванні свідомості, моделей поведінки та повсякденної практики древніх греків; впливу на інші види мистецтва та художньої творчості. 

Методологічні основи дослідження. Дисертант виходить з положення, що культура являє собою прийняту в даному соціумі складну знакову систему, що має умовно-внутрішню потенцію до саморозвитку і дає уявлення про світ та місце людини в цьому світі. 

Такий культурологічний та семіотичний підхід, віднайдений представниками французської школи “Анналів” (М. Блок, Ж. Лефевр, Ж. Дюбі), близькими до них італійцями К. Гінзбургом та У. Еко, широко застосо- вується в сучасному науковому дослідженні культур різних епох. Його було розвинено в працях О. Добіаш-Рождественської, О. Фрейденберг, Л. Жерне, А. Гуревича, вчених московсько-тартуської семіотичної школи (Ю. Лотмана, В. Топорова, О. Панченка та ін.). В українській науці такий підхід репезентуються блискучими роботами А. Білецького, В. Скуратовського, М. Чмихова. 

Виходячи з обраної нами концепції, античність належить до типу перхідних, кризових культурних систем, що їх характеризує інваріантність багатьох процесів, поєднання внутрішнього драматичного напруження з загальним оптимістичним світосприйняттям, сполучення високого гуманізму з розумінням того, що Людина – лише складова Світу, який живе за своїми, непідвласними людині законами. Такому типу культур (типологічно близькі – Ренесанс, європейська культура XVII ст., культура межі ХІХ-ХХ вв., сучасна культурна ситуація) притаманні руйнація культурної парадигми, розмитість колективних норм, недійсність соціальних регуляторів, а тому – підвищення ролі індивідуальності. Саме в таких, кризових культурах надзвичайно швидко іде культурне формоутворення (як видів і жанрів мистецтва, так і політичних форм, різного виду корпорацій тощо), оскільки таким чином суспільство шукає нові типи соціальної регуляції, бажано неформальні (з точки зору відживших себе старих). 

Дискусійний характер ставлення до терміну «індивідуальність» вимагає від нас дати робоче визначення цієї категорії. На відміну від «особистості», що являє собою характеристику людини з точки зору її участі в суспільному житті та значущості тої ролі, яку вона відіграє в цьому житті, «індивідуальність» визначає внутрішній світ людини, його духовний потенціал, що виражається в формах, які не мають прямого та безпосереднього суспільного змісту. 

Саме дослідження ментальності цілком наявно вказують на послідовну індивідуацію, що йшла в античній культурі епохи класики, як на головну причину всіх колізій развитку театру в Стародавній Греції. 

Подане