Українське державотворення

 

На превеликий жаль для українського народу становлення української державності проходило досить важко і довго. Інтерпретаційні моделі державотворчих процесів минулого мали вплинути на формування думки про споконвічні прагнення українців до незалежності, але в той же час, як це не парадоксально, репродукування відчутно залежало від упливу реальних масових стереотипів, конструйованих сучасністю (соціальними і політичними потребами суспільства). Французький історик Бернар Гене писав: “ Соціальна група, політична спільність чи цивілізація визначаються передусім їхньою пам’яттю, тобто їх історією, але не тією історією, яка була в дійсності, а тією, яку створили їм історики…”.

Державотворчій процес в Україні потрібно розглядати, опираючись на історичне минуле української нації. Перш за все – це територія, на якій формувалася українська нація. Це безумовний вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому суспільного життя. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. Як показує історія – український народ є автохтоном на своїй землі. Предки українців оселились майже на тій самій території, на якій і сьогодні живуть їх нащадки. Український народ живе на території, яку здобув з початку свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись територією чужим народам. А ті нові території, що він здобував, були продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народ був не завойовник, а лише мирний колонізатор та освоювач нової землі.

Протягом століть формувалась українська нація, долаючи перешкоди, труднощі, відвойовуючи свою територію від багато чисельних завойовників як зі Сходу, та і з Заходу. Були в історії України і чорні сторінки, пов'язані також і з діями самих українців, коли не було злагодженості, коли відбувалась боротьба за владу, за вплив, коли самі українські гетьмани роздирали Україну на шматки… Територія України постійно перебувала під впливом то однієї, то іншої держави, або навіть входила до складу різних держав. Тим самим, український народ часто знаходився по різні боки кордону. І не було єдності, не було цілісності української нації. Що і зараз, вже в сучасній Україні, продовжує відігравати роль, коли населення різних територій фактично розділене в своїх національних уподобаннях, політичних переконаннях та економічних інтересах.  Між тим осмислення процесів державотворення в Україні потребує максимально точного, об’єктивного відтворення подій і фактів минулого. Проте в науковому загалі досі триває реконструкція морально застарілих історичних міфів радянської доби з нерідко властивим їм майже повним ігноруванням самобутніх процесів державотворення в Україні. Адже сутністю схем радянської історіографії було здебільшого фактологічне наповнення (за принципом аналогій) концептуальної схеми загальної історії СРСР. Тож невипадковими є зростання, з одного боку, значення суто прагматичного пізнання аналізованого ними перебігу державотворення, з іншого – потреби в узагальненні історичних процесів у відповідності з виробленими науковою думкою схемами. Протягом 16 років незалежності сформувалися нові стереотипи і структурно – логічні схеми українського державотворення, піддавати сумніву які є недоречним. Концепції української державності у вітчизняній історико-політичній науці обґрунтували академіки М. Грушевський, С. Дністрянський, С. Рудницький, професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, В. Старосоль-ський, С. Шелухін, Р. Лащенко, доцент О. Бочков-ський. Ними концептуальне осмислення проблеми подається здебільшого через моделювання державницьких інституцій у хронологічному вимірі. Пропонована нами розвідка акцентує увагу на двох ключових моментах: відтворенні етапів українського державотворення з метою пошуку своєрідної точки відліку процесу “ відродження ”; крос-історичному, а не політико – правовому чи філософському аналізі проблеми. На підставі вивчення існуючих концептуальних положень української державності, з одного боку, та аналізу терміна “ відродження ”, з іншого, нами було висунуто робочу гіпотезу. Сутність останньої концентрується в ряді запитань: чи можна говорити про черговий етап державності (починаючи з проголошення незалежної України)? якщо говорити про «відродження ”, то який із уже минулих етапів можна, треба “ відроджувати ”, тобто знайти певні риси для матричного відображення елементів державного існування? чи можна взагалі говорити про функціонування української державності в нормальних, а не екстремальних умовах? Тож конструйованою гіпотетичною парадигмою стало заперечення існування нормально функціонуючої в історичному вимірі української держави.

Такий підхід можна означити як модельований процес пошуку. Мета повідомлення полягає у спробі обґрунтувати необхідність створення абсолютно нової концептуальної схеми державотворення сучасної незалежної України, відмовившись від пошуку аналогів у минулому.

 

 

Тож спробуємо реконструювати етапи українського державотворення.

1) Першим із них (дискусійним) є Трипільська культура – держава Аратта (розквіт у IV-III тис. до н. е.). В основі міркувань про початок відліку процесу державотворення в Україні від Трипільської культури покладено дослідження археолога Ю. Шилова який наводить дані про існування над північної країни Гіпербореїв на материку-острові в Північному Льодовитому океані. Цей острів опустився під воду океану після загибелі Атлантиди внаслідок землетрусів і дії вулканів. У VII-V тис. до нової ери Мала Азія стала прабатьківщиною індоєвропейців – спільних предків і аріїв, і греків, і галлів, і слов’ян, і багатьох інших народів, які існують нині, зникли або асимілювалися. Припускають, що індоєвропейці (арії), мабуть, першими в історії цивілізації почали займатися землеробством і скотарством. Ці галузі господарства дали можливість різко збільшити виробництво продуктів харчування та їх запаси, що